ВІЙНА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ІСПАНСЬКИХ КОЛОНІЙ В АМЕРИЦІ (1810-26)

З 1816 в Південній Америці почався новий підйом визвольного рушення. Протягом 1817-18 загони Болівара звільнили значну частину Венесуели. Цьому сприяли скасування рабства (1816), декрети про конфіскацію майна іспанської корони і роялістів, про наділення землею солдат визвольної армії (вересень-жовтень 1817), а також перехід льянеро під командуванням Х. А. Паеса на сторону инсургентів і приєднання до них багатьох колишніх рабів. Зізваний 15 лютого 1819 в Ангостуре (нині Сьюдад-Болівар) Національний конгрес знову декларував незалежність Венесуели, після чого війська Болівара перейшли через Анди і 7 серпня отримали перемогу над іспанцями на ріці Бояке, а потім вступили в Боготу, завершивши звільнення більшої частини Нової Гранади. У грудні 1819 Ангостурський конгрес ухвалив Основний закон, що передбачав об'єднання Венесуели, Нової Гранади і Кіто (нині Еквадор) в федеративну республіку Колумбію (в літературі часто іменується Великою Колумбією). 27 лютого 1820 асамблея Нової Гранади схвалила це рішення. Завдавши поразки іспанським військам при Карабобо (24 червня 1821), патріоти завершили розгром їх головних сил в Венесуеле. 30 серпня 1821 Засновницькі збори в Кукуте прийняло конституцію Колумбії, що проголосила повну незалежність, і обрало президентом Болівара. У жовтні колумбійці оволоділи останнім укріпленням ворога на узбережжі Нової Гранади Картахеною, а в листопаді була обчищена від противника Панама. У травні 1822 до Колумбії приєдналася територія Кіто.

Положення на Ріо-де-ла-Платі і похід в Чілі (1816-18)

На півдні континенту конгрес Об'єднаних провінцій Рио-де-ла-Плати в Тукумане 9 липня 1816 оголосив про їх незалежність. З мовчазної згоди буенос-айреського уряду португальці в серпні вторглися в Східну провінцію (найменування Східного Берега з 1815) і частково окуповували її. Зломивши опір загонів Артігаса, вони приєднали країну до Бразілії (1821). На початку 1817 Андська армія Х. де Сан-Мартіна здійснила перехід через Анди і 12 лютого розгромила іспанські війська в битві біля Чакабуко (Чілі). Вибраний верховним правителем Б. О’Хіггінс 12 лютого декларував незалежність Чілі.

Проголошення незалежності Перу (1820-22)

У вересні 1820 війська Мартіна висадилися в Перу і до липня 1821 звільнили значну частину країни. Її незалежність була проголошена в Лімі 28 липня, а Мартін став «протектором» нової держави. Щоб завершити звільнення Перу, він намагався заручитися допомогою Колумбії. Але його переговори з Боліваром в Гуаякілі (26-27 липня 1822) не призвели до угоди, після чого Мартін склав свої повноваження перед перуанським конгресом (20 вересня 1822), а пізніше виїхав в Європу. Озброєна боротьба проти іспанців в Перу продовжувалася.

Нова Іспанія і Центральна Америка (1816-24)

У Новій Іспанії під впливом революції 1820 в метрополії і успіхів південноамериканських колоній намітився підйом визвольного рушення. Консервативна еліта на чолі з А. Ітурбіде, бажаючи зберегти колишні порядки, стала добиватися відділення від революційної Іспанії. За декілька місяців армія Ітурбіде зайняла майже всі крупні центри і вступила в Мехіко, де 28 вересня 1821 було проголошено створення незалежної Мексіканської імперії. У травні 1822 Ітурбіде оголосив себе імператором Августіном I. Але імперія виявилася недовговічною, і після її краху (березень 1823) затвердилася республіканська система, закріплена конституцією 1824. Після завоювання незалежності низкою іспанських колоній активізувалося визвольне рушення в генералові-капітанстві Гватемала. 15 вересня 1821 в його столиці було оголошено про відділення від метрополії. Але в липні 1822 мексіканський конгрес заявив про включення Центральної Америки до складу імперії Ітурбіде, а до початку 1823 її анексія в основному завершилася. З крахом імперії Засновницькі збори представників провінцій колишнього генерала-капітанства 1 липня 1823 декларувало утворення незалежної федеративної республіки Сполучених провінцій Центральної Америки (по конституції 1824 Федерація Центральної Америки).

Звільнення Перу і закінчення війни (1824-26)

До початку 1824 останнім оплотом іспанського володарювання на американському континенті залишалося Перу, де діями инсургентів керував Болівар, якого перуанський конгрес 10 лютого призначив диктатором, вручивши йому необмежену воєнну і цивільну владу. Сформувавши численну боєздатну армію, він 6 серпня 1824 завдав поразки іспанцям біля Хуніне, а 9 грудня їх останнє велике угрупування була розбита військами А. Х. де Сукре на рівнині Аякучо. У лютому 1825 армія Сукре звільнила Верхню Перу. Його суверенітет проголосило 6 серпня в Чукисаке Засновницькі збори, що передали верховну владу Болівару, в честь якого нова республіка отримала назву Болівія. Незабаром були ліквідовані осередки опору іспанців, що залишилися в Америці: в листопаді 1825 капітулював гарнізон Сан-Хуан-де-Улуа (Мексіка), а в січні 1826 міцність Кальяо і іспанські сили на острові Чилое.