Боротьба прогресивних і реакційних сил в Італії в 1945-1948 рр
Під тиском демократичних сил, а також внаслідок несприятливих для імперіалізму змін міжнародної обстановки уряд “лівого центру” був змушений іти на деякі обмеження діяльності монополій і соціально-економічні реформи. У 60-х рр. було націоналізовано електроенергетичну промисловість. “Лівий центр” прийняв, не без опору монополій, національну економічну програму, розраховану на 5 років. Держава заохочувала туризм, будувала автостради, регулювала ціни. Але всі ці заходи не дали очікуваних результатів. Зберігалися масове безробіття, хронічна відсталість Півдня, засилля монополій в економіці й політиці.
Значна частина монополістів і вояччини всіма силами чинили опір реформам і намагалися зірвати прогресивні заходи, залякати маси.
Наприкінці 60-х рр. не затихала терористична діяльність неофашистів - вибухи, нальоти, викрадення й вбивства демократичних діячів, працівників органів правосуддя, керівників підприємств. Хвиля терору мала спричинити анархію, підірвати республіканський лад. Діяльність терористів не тільки залишалася безкарною, а й підтримувалася частиною правлячих кіл. З нею безпосередньо зімкнулася активність мафії.До 1976 р. соціалісти, які ще раніше вийшли з уряду, відмовилися підтримувати його і в парламенті. “Лівий центр” розпався. У країні дедалі більше усвідомлювалася необхідність залучення в уряд комуністів. До цього підштовхували і результати виборів 1976 р., на яких комуністи дістали 34,4% голосів виборців.
Зростання впливу ІКП зумовило запеклу атаку правих сил. Керівники НАТО і США відкрито погрожували припиненням будь-якої економічної допомоги, якщо комуністи ввійдуть в уряд. Праві й “ліві” екстремісти посилили кампанію терору.
Спроба ІКП встановити співробітництво з головною партією італійської буржуазії на основі так званого історичного компромісу призвела до негативних наслідків. Внаслідок чого компартія втратила частину голосів виборців на парламентських виборах 1979 і 1983 рр.
Кризу влади намагався подолати п'ятипартійний уряд лідера ІСП Беттіно Краксі. Проте його падіння навесні 1987 р. знову показало нездатність правлячих кіл забезпечити стабільність і демократичний розвиток.
У галузі зовнішньої політики Італія, як і раніше, орієнтується на США, забезпечує південний фланг НАТА в Європі.
Водночас в Італії зростає кількість прихильників самостійної зовнішньої політики. Розширюються економічні, науково-технічні й культурні зв'язки з СРСР та іншими соціалістичними країнами.
2. Соціально-економічний і політичний розвиток Італії
в 80-90-х роках. Зовнішня політика
У 80-х роках Італія посіла своє місце серед “сімки” найрозвинутіших економічних країн світу, випереджаючи за своїми показниками у галузі легкої промисловості Францію і Велику Британію.
Найважливішими проблемами політичного життя Італії останніх років стала боротьба з тероризмом і мафією.
На початку 90-х років в Італії було проведено широкомасштабну операцію “Чисті руки”, спрямовану проти мафіозних об'єднань. В найбільших партіях Італії на початку 90-х років почався розкол. Після краху тоталітарних режимів у країнах Центральної і Східної Європи й розпаду СРСР різко послабився вплив комуністів серед населення.
Кризи довіри італійського народу до політичних партій яскраво виявилась під час березневих виборів 1994 р., що принесли перемогу новоутвореним партіям і об'єднанням: асоціації “Вперед, Італіє”, “Лізі Півночі”, неофашистському “Національному альянсу”. Разом із старим парламентом зійшли з політичної арени країни корумповані партійні чиновники.
У новоутворений уряд, очолений керівником асоціації “Вперед, Італіє” мільярдером Сільвіо Берлу сконі, вперше увійшли неофашисти. Це викликало тривогу не тільки в країні, а й за кордоном. Однак глава нового уряду заявив, що він буде дотримуватися фундаментальних християнських цінностей, боротися за економічний прогрес і розвиток демократії, а в зовнішній політиці - йти попереднім курсом співробітництва з усіма країнами.