Боспорське царство

2. Суспільний устрійНаселення великих територій Боспорського царства перебувало на різних щаблях соціально-економічного розвитку і суспільних відносин. Тут панував рабовласницький спосіб виробництва, у зв'язку з чим суспільство поділялося на вільних і підневільних людей. До пануючої верхівки належали царська сім'я та її оточення, чиновники центрального й місцевого апаратів влади, судновласники, работоргівці, власники земельних ділянок, ремісничих майстерень, заможні купці, представники родоплемінної й військової знаті, жерці. Власниками і розпорядниками землі були боспорські правителі й великі землевласники. Панувала державна і приватна власність на землю.

У Боспорській державі жили вільні громадяни середнього достатку, що не мали рабів, іноземці, а також вільні селяни-общинники (пелати). Останні були основними платниками натуральних податків за право користування землею і переважно несли тягар повинностей на користь держави й місцевої аристократії. До того ж селяни зобов'язані були брати участь в ополченні під час нападу кочових племен на Боспорське царство.

Найнижчий щабель соціальної драбини традиційно займали раби, які поділялися на приватних і державних. Праця державних рабів в основному використовувалася на будівництві громадських будівель, оборонних споруд. У племінних організаціях рабство було домашнім, патріархальним. Місцеві аристократи широко використовували працю рабів у землеробських господарствах, де в основному вирощувався хліб на продаж.

3. Державний лад

За історичним типом Боспорське царство було рабовласницькою державою, як і міста-держави, що увійшли до його складу. За формою правління це був один із різновидів деспотичної монархії. З початку утворення Боспорське царство було аристократичною республікою, на чолі якої від 483 р. до н.е. стояв рід Архенактидів. Із середини V ст. (438 р. до н.е.) влада перейшла до династії Спартокидів, яка правила тут протягом трьох століть. Спартокиди тривалий час титулували себе архонтами Боспору й Феодосії, а царями називалися стосовно васальних варварських народів. Вже з ІІІ ст. до н.е. подвійних титул зникає, правителі пойменовують себе царями (боспорські царі зберегли за собою титул архонтів до І ст. до н.е. лише відносно Пантікапея).

Міста-держави, які увійшли до складу Боспорського царства, мали певну автономію, власні органи самоуправління (народні збори, ради міст, виборні посади). Але вже на межі нової ери боспорські царі стають одноосібними правителями, володарями, які називають себе “царями царів” (з приєднанням до держави нових племен до титулу глави держави - цар - долучалася їхня етнічна назва). В І-ІІІ ст. н.е. в Боспорі посилилась тенденція до централізації влади, що супроводжувалось формуванням складної державно-бюрократичної структури з царською адміністрацією на чолі.

Вища законодавча, виконавча й судова влада зосереджувалася в руках царя. Він був верховним власником і розпорядником земель, міст і поселень, призначав на посади державних службовців, йому підкорялися судові органи.

Функції виконавчої влади виконували придворні чиновники: міністр двору, особистий секретар царя, охоронець царської скарбниці, спальник, управитель сіл тощо. До центрального апарату управління входиил начальних двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, управляючий справами релігійних культів та ін. Зв'язок з місцевими племенами й сусідніми державами здійснювався через спеціальний штат на чолі з головним перекладачем.

Абсолютизація влади царя і централізація управління державою були явищами об'єктивно необхідними і закономірними. Боспорська держава об'єднувала етнічно неоднорідні народи, які стояли на різних щаблях соціально-економічного і політичного розвитку. В організації політичної влади крилися глибинні суперечності, що могли негативно вплинути на устрої держави. З одного боку, посилювалась влада царя над містами з поступовою ліквідацією органів самоуправління, що не могло не позначитися на настроях громадян, невдоволених уніфікаторською і централізаторською політикою царської влади та свавіллям царських намісників, які управляли містами-державами, а з іншого - посилювався вплив скіфосарматської знаті з її відцентровими настроями, що вело до зростання автономії місцевих племен, і намаганням звільнитися від централізаторських зазіхань боспорських царів. Покора залежних племен центрові полягала у визнанні верховенства влади боспорських царів, виплаті данини сільськогосподарськими продуктами, участі у військових походах. Однак у внутрішньому житті вони зберігали свій племінний устрій і звичаї, притаманний їм спосіб життя і родовий побут.За римських часів Боспор опинився у васальній залежності від Риму. Царі стали офіційно титулуватися “друг кесаря і друг римлян”. При вступі на престол боспорський цар обов'язково затверджувався римським імператором, від якого одержував символ царської влади - скіпетр. Римські правителі опікувалися Боспором, тримали тут свої залоги. Відомо, що в перших століттях нової ери Рим щорічно давав гроші боспорським правителям на утримання війська, яке складалося в основному з найманців - греків і фракійців. У цьому війську римляни вбачали надійний захист усього рабовласницького світу від “варварських племен” на крайньому північному сході чорноморських степів. Держава поділялася на округи, якими управляли призначені царем намісники. При цьому широка автономія Боспору залишалася.