Країни Центральної та Східної Європи 1945 - 1994рр

5.Італія

Італія після Другої світової війни

Для Італії друга світова війна закінчилася повною поразкою. Невтішний фінал наступив фактично уже в 1943р. Баланс воєнної авантюри італійських фашистів був сумним - 450 тис. вбитих, а матеріальні витрати сягнули цифри в 10 млрд. лір. Виробництво в 1945р. становило лише 30% довоєнного. В країні нараховувалося 2 млн. безробітних. Гостра соціальна ситуація, антифашистька боротьба виразилася у полівінні італійського суспільства. Авторитет лівих партій підкріплювався їх активною участю в русі Опору - ІКП нараховувала 1,7 млн. членів. Італьйська соціалістична партія (ІСП - 900 тис. Під впливом лівих знаходилася Загальна італійська конфедеренція праці (ЗІКП, 6 млн. членів). До 1947р. комуністи входили в ряд. Саме ж італійське суспільство після війни не відзначалося стабільністю. Цьому сприяло те, що середній клас був дуже слабкий. Внаслідок цього хитким було становище буржуазії. І тільки перебування окупаційних військ демократичних країн та незгоди між соціалістами і комуністами перешкоджали останнім відважитися на захоплення влади та встановлення комуністичної диктатури. Серйозною перешкодою тоталітаризму була і католицька церква на чолі з Ватіканом.Центром збирання демократичних сил стала Християнсько-демократична партія (ХДП), створена в 1943р. на базі партії “пополяри”. Лідером партії став Альчіде де Гаспері. Партія з релігійним забарвленням в католицькій Італії отримала досить широку соціальну базу, котру склали віруючі з різних верств населення: значна частина трудящих, інтелігенція, підприємці, чиновники тощо. Про це свідчить той факт, що після воєнні роки партія набирала більшу кількість голосів, входила у всі післявоєнні уряди, за своєю діяльністю та характером поведінки була партією центру. В ХДП консенсусно сходилися інтереси представників різних груп італійського суспільства. Суспільно-політичним кредо партії проголошувались ринкова економіка, приватна властність, парламентська республіка, демократія, співробітниціво між різними соціальними групами та християнство як вищий моральний закон. Наміри демохристиян провести аграрну реформу, добитися участі робітників в управлінні підприємствами (в тому числі і через акції та кооперативне будівництво) знаходили широку підтримку.

В 1945р. де Гаспарі сформував коаліційний уряд, в в котрий до 1947р. входили комуністи та соціалісти. 18 червня 1947р. Італія стала республікою.

10 лютого 1947р. уряд де Гаспері підписав мирний договір з країнами антигітлерівської коаліції, за яким Італія втратила всі колонії, передавала сусідам - Франції та Югославії - деякі території, змушена була до виплати репарацій СРСР, Югославії, Греції та Албанії.

Уряду де Гаспері до травня 1947р. довелося стримувати атаки крайніх лівих. Комуністи, спираючись на комітети національного визволення (КНВ), котрі особливо впливовими були на місцях на півночі Італії, вимагали проведення націоналізації великих монополій, запровадження народного контролю над виробництвом через ради управління трудящих, здійснення аграрної реформи, встановлення ладу “прогресивної демократії”. Що стояло за “прогресивною демократією” видно з слів лідера комуністів Пальміро Тольятті.

“ми хочемо, - заявив він, щоб Італія, як і всі цивілізовані народи, розвивалася в напрямі до соціалізму”.

Прийняття конституції

1 січня 1948р. набрала чинності нова конституція, котра за своїм характером була демократичною, надавала широкі політичні права та свободи громадянам, узаконювала право на страйки, свободу організацій, зборів, свободу особи, таємницю переписки. В конституії закріплювалось право на працю і на її справедливу винагороду, “достатню, щоб забезпечити вільне та гідне існування”, рівні права чоловіків та жінок, право трудящих на соціальне забезпечення, свобода профспілкової діяльності. Конституція визначила, що приватна ініціатива повинна спрямовуватися в інтересах суспільства, а приватна власність - обмежуватись аж до націоналізації окремих налузей за винагороду.рівні права чоловіків та жінок, право трудящих на соціальне забезпечення, свобода профспілкової діяльності. Конституція визначила, що приватна ініціатива повинна спрямовуватися в інтересах суспільства, а приватна власність - обмежуватись аж до націоналізації окремих налузей за винагороду. Вона передбачала встановлення законом граничних розмірів земельної властності, підтримку кооперації з боку держави, право трудящих на участь в управлінні підприємствами.

Італійська конституція 1948р. була на той час одною з найдемократичніших конституцій світу. Вона не тільки формально проголошувала широкі права та свободи, але й гарантувала їх реалізацію на ділі, створювала широкі можливості для політичного життя в країні. Італія, незважаючи на всю складність і строкатість соціальної палітри та специфічні особливості історичної долі, стала перетворюватися з авторитарно-фашистської в правову державу, в якій поступово, але неухильно йшло становлення досить хиткого суспільного консенсусу як відображення діяння різноманітних суспільно-політичних сил, нерідко по суті своїй діаметрально протилежних. Вміло враховуючи таку ситуацію, італійські політичні еліти десятки років вдається уникати гострих соціально-політичних зіткнень в країні. Як це не парадоксально, але навіть комуністичний екстремізм крайніх лівих послужив становленню зваженої центризької політики всіх післявоєнних урядів.