Лицарі середньовіччя
Лицарі середньовіччя
Навколо лицарів, яких одні називають безстрашними воїнами, відданими васалами, захисниками слабких, шляхетними слугами прекрасних дам, галантними кавалерами, а інші - хитливими в бої, що порушують своє слово, жадібними грабіжниками, жорстокими гнобителями, дикими ґвалтівниками, чванливими невігласами, вертілася в сутності історія європейського середньовіччя, тому що вони в ті часи були єдиною реальною силою. Силою, що потрібна була усім: королям проти сусідів і непокірливих васалів, селян, церкви; церкви - проти іновірців, королів, селян, городян; владикам подрібніше - проти сусідів, короля, селян;
селянам - проти лицарів сусідніх владик.
Городянам, щоправда, лицарі були не потрібні, але вони завжди використовували їхній військовий досвід. Адже лицар - це насамперед професійний воїн. Але не просто воїн. Лицар, рейтер, шевальє і т.д. на всіх мовах значить вершник. Але не просто вершник, а вершник у шоломі, панцирі, із щитом, списом і мечем. Усе це спорядження було дуже дорогим: ще наприкінці Х в., коли розрахунок вівся не на гроші, а на худобу, комплект озброєння, тоді ще не настільки рясного і складного, разом з конем коштував 45 чи корів 15 кобилиць. А це величина чи череди табуна цілого села.
Але мало взяти в руки зброю - нею треба вміти відмінно користуватися. Для цього необхідні невпинні стомлюючі тренування із самого юного віку. Недарма хлопчиків з лицарських родин з дитинства привчали носити збруя - відомі повні комплекти для 6-8-літніх дітей. Отже, важкоозброєний вершник повинний бути багатою людиною, що розташовує часом. Великі власники могли містити при дворі лише дуже невелике число таких воїнів. А де взяти інших? Адже міцний селянин, якщо і має 45 корів, то не віддасть їх за купу заліза і красивого, але не придатного для господарства коня. Вихід знайшовся: король зобов'язував дрібних землевласників працювати визначений час на великого, постачати його потрібною кількістю продуктів і ремісничих виробів, а той повинний був бути готів визначена кількість днів у році служити королю в якості важкоозброєного вершника.
На подібних відносинах у Європі вишикувалася складна феодальна система. И к XI-XII ст. важкоозброєні вершники перетворилися в касту лицарів. Доступ у цей привілейований стан ставав усе більш важким, заснованим уже на родовитості, що підтверджувалася грамотами і гербами. Ще б: кому хочеться тіснитися і допускати до жирного шматка сторонніх. А шматок був жирним, і чим далі, тим більше.
За клятву вірності сеньйору лицар одержував землю з працюючими на нього селянами, право суду над ними, право збору і присвоєння податків, право полювання, право першої ночі і т.д. Він міг їздити до дворів владик, розважатися цілими днями, пропивати, програвати в містах гроші, зібрані з мужиків. Обов'язки його зводилися до того, щоб під час воєнних дій служити на своїх харчах сеньйору біля місяця в році, а звичайно і того менше. За “понаднормову” службу йшла велика платня. Військовий видобуток - трофеї, викуп за полонених, самі полонені - теж діставалася лицарю. Можна було в позаслужбовий час і попрацювати “ліворуч” - найнятися до стороннього чи сеньйора до міського магістрату. Поступово лицарі стали усе більше і більше манкірувати своїми обов'язками. Іноді за умовами ленного договору лицар повинний був служити та кількість часу, на яке в нього вистачить продовольства. І от такий хоробрий чоловік був з окостом, додавав усі зусилля, щоб з'їсти його за три дні, і їхав у свій замок.
Ну а як лицарі воювали? По-різному. Порівнювати їх з кимсь дуже важко, тому що вони в Європі були у військовому відношенні надані самим собі. Зрозуміло, у боях брала участь і піхоту - кожен лицар приводив із собою слуг, збройних списами і сокирами, та й великі власники наймали великі загони лучників і арбалетчиків. Але до XIV в. результат бою завжди визначали деякі господи-лицарі, численні ж слуги-піхотинці були для панів хоч і необхідним, але лише підмогою. Лицарі їх у розрахунок узагалі не приймали. Та й що могла зробити юрба ненавчених селян проти закованого в збрую професійного бійця на могутньому коні? Лицарі нехтували власну ж піхоту. Горя нетерпінням убитися з гідним супротивником, тобто лицарем же, вони топтали конями , що заважали їм своїх же піших воїнів. З такою же байдужістю лицарі відносилися і до вершників без збруї, лише з мечами і легкими списами. В одній з битв, коли на группу лицарів налетів загін легких вершників, вони навіть не зрушилися з місця, а просто перекололи своїми довгими списами коней супротивника і тільки тоді поскакали на гідного ворога - лицарів.От отут-те і відбувався дійсний бій: два закованих у залізо вершника, закритих щитами, виставивши вперед довгі списи, збивалися з нальоту, і від страшного таранного удару, посиленого вагою збруї і вагою коня в сполученні зі швидкістю руху, ворог із тріснутим щитом і розпоротою чи кольчугою просто приголомшений вилітав із сідла. Якщо ж збруя витримували, а списи ламалися, починалося рубання на мечах. Це було аж ніяк не витончене фехтування: удари були рідкими, але страшними. Про їхню силу говорять останки воїнів, що загинули в боях середньовіччя, - розрубані черепи, перерубані гомілкові кісти. От заради такого бою і жили лицарі. У такий бій вони кидалися очертя голову, забувши про обережність, про елементарний лад, порушуючи накази командуючих. Хоча які там накази - лицарям лише пропонували тримати лад, їх просили.