Громадянська війна в Югославії. Участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту на Балканах

НАТО шляхом проведення повітряно-морської наступальної операції домоглася капітуляції керівництва СРЮ в Косово на умовах, висунутих НАТО ще до війни. Війська СРЮ виведені з Косово. Однак основна декларована політична задача – запобігання гуманітарної катастрофи в провінції – не тільки не виконана, але і загострилася за рахунок росту потоку біженців-сербів після виходу армії СРЮ і введення миротворчих сил. НАТО ініціювало рішення СБ ООН миротворчу операцію по поверненню албанських біженців у Косово, що дозволило закріпити перемогу у війні і вивести Косово і Метохію з-під влади уряду СРЮ. У миротворчому контингенті беруть участь близько 50 тисяч військовослужбовців під керівництвом НАТО. Росія представлена 2600 військовослужбовцями, що діє під національним контролем. У результаті союзницької операції етнічний конфлікт сербів і косовських албанців тільки загострився.

Операція НАТО «Союзницька сила» з міжнародно-правової точки зору є застосуванням військової сили без санкції ООН з метою надання підтримки однієї зі сторін внутрішнього конфлікту між центральною владою Союзної Республіки Югославії і збройних сепаратистів провінції Косово і Метохія. Ця акція з боку ООН не була визнана агресією. Міжнародний суд у Гаазі відхилив позов Югославії до 10 країн НАТО. По суті НАТО з інструмента реалізації рішень Ради Безпеки ООН у дозволі регіональних конфліктів перетворилося в самостійний фактор. Вашингтон зумів довести своїм європейським партнерам, що вони не зможуть вирішити складні міжнародні питання без США.Повертаючи до історії конфлікту, слід зазначити той факт що в період «закипання балканського казана» міжнародне співтовариство не мало єдиної думки. Ситуація на Балканах збільшувалася накладенням національних, політичних і конфесіональних фактора. Процес розвалу СФРЮ в 1991 р. почався зі скасування автономного статусу Косово в рамках Сербії. Крім того, ініціаторами розвалу Югославії серед інших виступали хорвати, при цьому особливий упор був зроблений на католицизм як свідчення європейської ідентичності хорватів, що протипоставили себе іншим православним і мусульманським народам Югославії. Міжнародною громадськістю в той час висловлювалися пропозиції про проведення спеціальної європейської конференції з проблем СФРЮ, що не були реалізовані з багатьох причин. У той час СРСР жил передпутчовими дебатами, знаходячись у свою чергу в періоді напіврозпаду. Німеччина вирішувала свої проблеми об'єднання. Реалізуючи свою давню дружню прихильність, вона поспішила нарівні з Ватиканом першої визнати незалежність Хорватії і Словенії. Західна Європа під тиском Німеччини і США поділили всіх конфліктуючих на «своїх» і «чужих». Католицькі Хорватія і Словенія, природно, були зараховані в «свої». Вони протягом досить тривалого періоду знаходилися в складі Австрійської імперії й об'єктивно тяжіли до Австрії і Німеччини. Що вийшла потім зі складу СФРЮ православна Македонія теж була зарахована в «свої», оскільки її керівництво було набудовано протизахідно і швидко погодилося на розміщення на своїй території американських миротворців під егідою ООН. Складніше справа обстояла з багатонаціональної і багатоконфесійної Боснією і Герцеговиною. Історично тут проживали в основному три етно-конфессиональние групи: католики-хорвати, слов'яни-мусульмани (які пізніше почали називатися боснійцями) і православні серби. Боснійці відразу ж були зараховані в «свої», а православні серби в «чужі». Такий поділ відбувалося з кількох причин. По-перше, серби історично виступали союзником Росії на Балканах, тому їх випливало максимально послабити, що побічно послабляло вплив Росії в цьому регіоні. По-друге, підтримуючи мусульман американці й у цілому Захід думали про забезпечення своєї енергетичної безпеки, оскільки держави ісламського світу контролюють найбільшу частину нафтових світових запасів. Підтримуючи мусульман на Балканах, Захід побічно завойовував розташування багатих нафтою ісламських держав. Іншими словами західна політика на Балканах із самого початку будувалася виходячи зі своїх політичних інтересів, а не з позицій примирення сторін і врегулювання конфлікту, що розпалюється.

Югославська криза продемонструвала на скількох далеко просунулися американці на шляху до воєн майбутнього:

•ведеться пошук нетрадиційних форм застосування військової сили (наприклад, миротворчі операції),

•розробляється теорія і практика обмеженої війни, у ході якої уражається лише те, що самому Заходу без потреби (збереження злітної смуги приштинського аеропорту тому приклад).

•ударними темпами створюються високоточні засоби поразки, ведуться дослідження в області зброї, що не руйнує, (наприклад застосування в Югославії зброї, що тимчасово виводить з ладу енергетичні системи).

«Союзницька сила» задумувалася як безкровна операція по виведенню з ладу системи керування країною. Передбачалося, що демонстрація можливостей західної зброї зломить бажання народу і режиму пручатися. Перший місяць вона дійсно була такою. Високоточна зброя (ВТО) складало 95% від застосовуваних засобів поразки. Ніколи в історії людства такі масштаби напади не супроводжувалися настільки малими жертвами. Однак на початку травня положення різке змінилося. Не досягши ні політичних, ні військових результатів, більш того спровокувавши гуманітарну катастрофу в Косово, керівництво НАТО повернулося до перевіреним часом рецептам тотальної війни. У результаті частка ВТО складала 35%. Навряд чи є випадковим збігом, що Мілошевич капітулював після того, як почалося масоване знищення системи енергопостачання, характерне для традиційних воєн на поразку.