Захоплення Кортесом Америки
Усі легенди збігалися в одному: бородатий бог провістив, що із-за моря прийдуть білі завойовники, які підкорять усі індіанські племена й скинуть усіх богів, замінивши їх чужоземним богом. Пам'ятаючи про все це, ацтеки легко повірили, що то збувається давнє пророцтво. Білі прибульці здавалися їм істотами з іншого світу. Вони володіли громами й приборкали якихось чотириногих чудовиськ, а табасків, хоч ті й мали велику перевагу, розгромили немовби силою чарів.
Збереглися письмові джерела, з яких незаперечне випливає, що забобон, зв'язаний з білим богом, був однією з причин легкого завоювання ацтеків та перуанських інків. Цей забобон позбавив їх волі до боротьби, він огорнув похмурою тінню і військову раду Монтесуми. Замість того, щоб зібрати всі свої сили й одним махом покінчити з зухвало жменькою непроханих гостей, володар ацтеків постановив розпочати переговори. Посли, яких він направив,, мали нібито щедрими дарами задобрити грізних чужоземців, наочно показати багатство та могутність ацтеків і, збентеживши їх цим, передати, що йти далі до столиці не можна.
Кортес опинився перед складною проблемою. Що робити? Повернути на Кубу, як того дедалі наполегливіше вимагали солдати? Але ж там на нього чекала шибениця. З другого боку забиратися в глиб країни з багатомільйонним населенням всупереч волі її володаря – це схоже на безумство.
Становище здавалося зовсім безвихідним, і Кортес, поетупаючись вимозі своєї армії, вже хотів повернути на кораблі, коли це під гуркіт барабанів і писк дудок несподівано з'явилася велика група якихось індіанців. Вони говорили зовсім іншою мовою, і тільки двоє знали мову ацтеків. Од них Кортес довідався, що це прибули посли короля тотонаків, столиця якого - Семпоала - розташована на півночі Мексиканської затоки.
Підкорені могутнішими ацтеками, тотонаки мусили терпіти їхнє ярмо, але не втрачали надії повернути незалежність. Король тотонаків, прочувши про дивовижну перемогу заморських чужоземців над хоробрими табаекамя, запрошував їх до себе й пропонував союз проти спільного ворога.
Кортес обома руками схопився за цю нагоду й швидко вирушив з військом до Семпоали, певен, що державу ацтеків, яка, виявилось, була конгломератом підкорених, завжди готових до бунту племен, неважко завоювати.
Вістка про грізний союз, який вони уклали з чужоземцями, налякала Монгесуму й зовсім позбавила його відваги. У короля виникла безглузда думка ціною величезної кількості золота схилити конкістадорів до того, щоб вони розірвали союз і припинили свій похід на Теночттілалан. Діставши відмову, Монтссума попросив іспанців іти не в Теночтітлан, а Чолулу, де для них уже підготовлено квартири.
Якось Марина дізналася від жінки місцевого сановника, що з наказу Монтесуми проти прибульців готується змова.
Кортес постановив ударити перший І склав зухвалий план винищити аристократію Чолули, щоб позбавити місто кого вождів. Оголосивши, ніби він мас сказати важливу новину, Кортес запросив до себе всіх сановників. Як тільки ті зібралися на подвір'ї, озброєні Іспанці зненацька напаяй на них, і біля храму почала гуляти смерть. Вигук жаху вирвався з грудей беззахисних індіанців. Охоплені розпачем, одні з голими руками кидалися на іспанців, інші бігали по подвір’ю, шукаючи виходу з пастки. Але нікому не пощастило врятуватися. Задихані, вимазані кров’ю конкістадори, мов шакали, налітали на трупи, здираючи з них коштовності і вбрання.
Крики нещасних жертв підняли на ноги все місто. Величезний натовп оточив храм, намагаючись прорватися на подвір’я. Іспанці відповіли залпами з гармат а акробізув. Люди побачили трупи і, рятуючись, почали тікати. Тоді з брами вискочила кіннота, лавою посунули конкістадори та їхні союзники – індіанці. Вриваючись у безладний натовп, вони рубали і вбивали всіх, хто потрапляв під руки. Потім цілий день нищили будинки й храми, палили те, чого не могли забрати, і повертали до своїх квартир, навантажені здобиччю. Надвечір од квітучого міста лишилися самі руїни.
Через два тижні після цих подій іспанці рушили далі. Тепер їхня дорога лежала через гірський перевал. Повітря з кожним кроком ставвао рідше й гостріше. Холодні вітри проймали до кісток. По боках зводилися дві найвищі гори північно-американського континенту — вулкани Попокатепетль та Іхтасігуатль.
Зійшли вони на перевал і власним очам не повірили. З грудей вирвався вигук захоплення: “От де земля обітована!” Країна Анагуак – так індіанці називали мексиканську долину, яку оце побачили перед собою, - справляла незабутнє враження Повітря було нерухоме, насичене сонцем і таке прозоре, що крізь нього мов на долоні видніла кольорова мозаїка невеличких полів, садів, лісів і голубих-голубих озер. Посередині найбільшого озера, ніби на поверхні великого люстра, розкинулася в тіні безлічі білокам’яна столиця ацтеків – Таночтіфтлан – “Венеція Заходу”, як одразу ж назвали її іспанці.Посеред міста стояв храм, перед яким стирчав великий червоний камінь, на якому в жертву богу війни вбивали людей. Всередині однієї вежі стояв і сам бог війни Уіцілопочтіль - здоровенне й потворне бежисько, вічно спрагле до людської крові. «Статуя,- писав Берналь Діас, один із товаришів Кортеса, - була вся вкрита золотом і коштовними каменями. У правій руці бог тримав лук, а в лівій пучок стріл. На шиї нього великого ідола висіло намисто з людських черепів», інкрустованих шафіром”