ІДЕЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ НА ЗЛАМІ XIX-XX СТ

Сьогодні, розбудовуючи молоду, незалежну державу, ми знову і знову звертаємось до нашого минулого. І у зв’язку з цим доречно згадати драгомановський вислів — “для політики потрібна історія, як для медицини фізіологія”1 не лише з метою пошуку в ньому ключа до розуміння сучасності (не одна ж бо із наших сьогоднішніх проблем має лінеарний характер), але й задля опанування досвіду боротьби української інтелігенції за державне самовизначення нації на зламі XIX-XX ст.

Прикметно, що цей досвід набувався у боротьбі із опонентами, аргументи яких мало чим відрізнялись від тих, які використовують й сьогоднішні противники українства. Дійсно ж бо, як і на початку століття, коли російський шовініст Ярмонкін роздратовано повторював: “Звідки цей народ, ця мова і ця інтелігенція взялися? Була колись Україна, коли за нею йшли степи татарські і потім турецькі, існує Україна в поезії, але тепер в дійсності її немає, є тільки Україна у мріях галицьких та буковинських українофілів, котрим вона, як відомо, потрібна для сепаративних цілей... Повторюємо: українського народу, української мови нема і ніколи не було...”, так і сьогодні його духовний нащадок кидає екзальтованій російській аудиторії, що “такої (української — М.К.) нації поки не існує”. Чи твердить, як це робить голова комітету з геополітики О.В.Митрофанов із думської трибуни Росії, що “нет государства “Украина”. Саме тому і сьогодні росіяни гидливо відвертаються від Польщі, вона ж бо, як переконує Н.Кузьмін, “лукавая, двуличная, шипящая по-змеиному и по-змеиному же вечно щурившая свои жадные глаза”5 мала завжди єдину мету — посварити малоросів із великоросами. Подібні сентенції відрізняються від використовуваних великоросами на початку століття хіба що тим, що в той час гама їхніх почуттів була більш насиченою: поруч з твердженням, що українці то “польська інтрига”, побутували й інші — “жидокадетська”, “німецька”, “австрійська” тощо. Як на початку віку українофоб переконував, що українцям не вистачає “культурної позики” (“...коли всій російській літературі протиставлять одного Шевченка, всій російській науці — одного Грушевського, всій російській музиці — Лисенка, мазепинці мають мало шансів на перемогу”), так і сьогодні він стверджує, що Україна не має “особливих культурних надбань універсального значення”.

У цій статті ми не маємо на меті спростовувати сьогоднішні аргументи противників українства. Однак спробуємо проаналізувати контраргументи подібним твердженням речників української нації початку століття. Знайомство з ідейно-теоретичними набутками, виробленими провідниками нації на рубежі XIX-XX ст., є, як здається, корисним з огляду на те, що ряд цих ідей і підходів не втратили своєї практичної цінності і в умовах сьогодення.

Рефлектуючи над проблемою культурного розвитку українців, інтелектуальні лідери нації відзначали виняткову їх роль у духовно-культурному філогенезі тої ж таки Росії в часи, наприклад, Київської Русі, та у XVI-XVIII століттях. Процес духовного живлення великоросів за рахунок інтелектуального потенціалу українців всебічно охарактеризував М.Драгоманов у своїй праці “Малороссия и её словесность”, написаній наприкінці XIX ст. З іншого боку, провідники нації відзначали той факт, що у післяпереяславський період “українська нація політично й культурно завмирає” в результаті політики національного гноблення, яку проводила на території України Російська імперія. Відтак — погоджувались: “ми некультурні”, адже народ, що немає власних шкіл, мусить бути темним, некультурним. Та у цьому факті некультурності М.Міхновський, приміром, вбачав “найліпший, наймогутніший, найінтенсивніший” аргумент для того, щоб політичне визволення поставити своїм, українським ідеалом, мати за мету створення своєї власної держави.

Разом з тим, вступаючи в дискусії з великоросами, українська інтелектуально-політична еліта ставила питання, а в чому ж “велич” Росії? В розмірах території країни? У великій кількості тих, хто заселяє її? “Так”, — відповідав Володимир Винниченко, а далі зауважував, як же великоросу “не полакомиться проведенеем ока по карте” і не сказати самовдоволено: “А велика матушка Россия! Ишь, сколько нас, русских-то! Шапками закидаем”. А в чому ще велич Росії? Чим вона ще багата?

Українські інтелектуали не хотіли визнавати пушкіних і достоєвських, творче і життєве кредо яких зводилось до муретівського “мы должны любить свой народ, свой путь, свою мету в истории выше всякой законом и разумом отпущеной меры” і почувати до своєї національності не “любовь”, не “привязанность”, але “эрос”.Інтелектуальна спадщина великоросів (за рідкісним винятком) просякнута тією “национальной страстью”, яку на початку століття із неприхованим шовіністичним запалом підносив відомий ліберал П.Струве. У національному питанні ця “национальная страсть” виявлялася досить своєрідно, що дозволило В.Винниченку порівняти великоросів із птеродактилями. Останні — крилаті повзуни — намагались літати, хоча були народжені для повзання. Так і великорос, на думку В.Винниченка, коли “літав”, то проголошував “самовизначення націй”, а спустившись на землю — ставав іншою істотою. На землі його душу розверзає “національний ерос”, а тому “готовий там, нагорі, навіть на політичну і державну самостійність України, — тут, внизу, він рішучо стоїть проти ...самовизначення”.

“Національний ерос” переповнював не лише російських націоналістів і шовіністів. “І демократи і навіть російські соціялісти, — писав Лев Когут, — найдуть для національного поневолення “наукові” аргументи...”.