Яворницький Дмитро Іванович

Вагомий внесок зробив Яворницький у становлення історичного краєзнавства. Крім історії Запорожжя, яка й досі не втратила свого значення, він написав історію міста Катеринослава, села Фаліївки-Садової на Херсонщині, видав альбоми «української старовини» та «Дніпрові пороги», науково-популярне видання «Слідами запорожців», безліч розвідок та популяризаторських статей, якими започаткував жанр так званої краєзнавчої, або, як нині її називають туристської літератури, надаючи їй великого значення у популяризації рідної історії серед широких верств населення.

Як збирач і колекціонер старожитностей, Дмитро Іванович був одним з перших в Україні організаторів музейної справи, теоретиком-музеєзнавцем, архівістом та археографом, знавцем архівної справи. Від самого початку своєї діяльності він дослідив безліч нових матеріалів, документів в архівах Москви, Петербурга. Завдяки його невтомній праці вони побачили світ і дали можливість сучасникам поновому оцінити Запорожжя як світове явище, як лицарську організацію з демократичним парламентським устроєм. На противагу російським історикам XIX століття, які висвітлювали Запорожжя з точки зору імперської офіційної історіографії, Яворницький формулював свої висновки на основі архівних матеріалів, пам’яток археології, літописання, усної народної творчості і переконливо доводив, що Січ була прогресивним явищем протягом усього існування і виникла як протест проти духовного насильства та поневолення українського народу.

Заперечуючи тезу Миколи Костомарова, Олександра Лазаревського та інших російських істориків, які твердили про історичну неминучість загибелі Запорозької Січі, Яворницький доводив, що знищено її було тому, що «Весь лад Запорозького Війська з його широко демократичними засадами не пасував до корінного ладу Великої Росії».

Демократизм і неупередженість ученого виявилися і в об’єктивній оцінці ним гайдамаччини як національно-визвольного руху. Вслід за Тарасом Шевченком він висловлює гнівний осуд фальсифікаторам гайдамаччини й козацтва історикові Скальковському, який беззастережно називав гайдамацький рух розбійницьким. Щодо цього питання він висловив свої думки у непересічному й на сьогодні дослідженні «Запорожці в поезії Т.Г.Шевченка» (1912), яка й нині працює проти фальсифікаторів творчості національного генія України. 1914 року, коли було заборонено святкування 100-річчя від дня народження Кобзаря, Яворницький, як голова ювілейного катеринославського комітету, ціною великих зусиль, ризикуючи вкотре втратити роботу, один в усій російській імперії домігся від влади офіційного дозволу на проведення ювілею.

Окремою яскравою сторінкою творчої біографії Яворницького є його етнографічна та фольклористична діяльність. Збірник зібраних і записаних ним в експедиціях протягом 1878—1905 років взірців народного мелосу — «Малоросійські народні пісні» (1906) сучасники називали кращим серед подібних праць у тогочасній Росії.

Всебічно вивчаючи життя й побут українського народу, Яворницький виявляв великий інтерес до народного мистецтва, зокрема до народної вишивки та писанкарства. Він дослідив також звичай розмальовувати хати узорами й уперше кваліфікував цей звичай як народне мистецтво, гідне вивчення. Яворницькому належить першість відкриття й дослідження петриківського декоративного розпису, нині відомого в усьому світі. Зразки цього мистецтва завдяки Яворницькому 1905 року потрапили через археолога та етнографа Федора Вовка до колекції українського розділу етнографічного відділу Російського музею у Петербурзі. А в Катеринославському історичному музеї він зібрав близько тисячі різноманітних узорів цих розписів. І взагалі, створений Яворницьким Катеринославський музей був свого часу винятковим явищем культури, оскільки зберігав унікальні твори народного мистецтва, речі побутового вжитку, архівні матеріали.

Ще однією важливою рисою Яворницького як збирача народної творчості є те, що він надавав великого значення виявленню і популяризації талановитих народних співців-кобзарів та розповідачів. Дмитро Іванович відіграв велику роль у житті й творчості багатьох кобзарів, зокрема Пасюги, Кучугури-Кучеренка, Кожушка та ін.Завдяки енергії й завзяттю немолодий вже Яворницький до початку будівництва Дніпрогесу та під час його організовував обстеження будівельних робіт і виявив багато цінних знахідок, які могли бути назавжди втрачені. Символічною в житті невтомного вченого й полум’яного патріота України була його остання подорож човном дніпровськими порогами перед їх затопленням. Він розумів, що, знищуючи пороги, котрі кілька століть були символом волі й звитяги запорожців, влада намагається стерти в пам’яті народу навіть згадки про славне минуле України. Незважаючи на похилий вік, Яворницький піклувався про свій музей, збирав лексикографічний матеріал до словника української мови, який у часи війни було втрачено. Зберігся лист вченого за квітень 1939 року до російського літературознавця В. Данилова, в якому Яворницький пише: «Тепер залишилося у мене на руках 50000 народних слів — цілі пуди наукового матеріалу, але чи побачу я його в друці, аллах знає, адже мені 83-й рік». До останніх днів вчений дотримувався свого життєвого кредо: «Працюй, працюй, не вдивляючись уперед і не озираючись назад; працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого ні нагороди, ні подяки; працюй, поки служать тобі руки і поки б’ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь свого народу і на користь своєї Батьківщини...»