УКРАЇНА В ЕПІЦЕНТРІ КОНФЛІКТУ ЦИВІЛІЗАЦІЙ — ХРИСТИЯНСЬКОЇ ТА МУСУЛЬМАНСЬКОЇ
Українські історики, аналізуючи польсько-московську угоду 1667 року, трохи не в один голос роблять акцент на тому, що на переговори в Андрусові не запросили представників України, хоча там вирішувалися питання, які найбільше їх стосувалися. Насправді ж на переговорах про українські проблеми — не йшлося; там вирішувалося питання дещо вищого рангу: про спільні дії проти Мусульманського Світу, переднім краєм якого ставала територія, підвладна гетьманові Дорошенку. На часі був союз Речі Посполитої з Москвою, а відтак — союз і з іншими християнськими державами. Перед загрозою з боку бусурман конфлікти між самими християнськими народами мусили відійти на другий план.
Наступний крок було зроблено восени 1667 року, після того, як у вересні Дорошенко на чолі 24 тисяч козаків, кількох десятків тисяч татар і, головне, значного корпусу турецьких яничар почав наступ проти польського війська коронного гетьмана Яна Собєського. Ця загроза примусила Москву й Річ Посполиту прийняти так звану «Союзну постанову», згідно з якою обидві країни офіційно зобов’язувалися діяти спільно проти Туреччини та Криму.
Підписання Андрусівського миру викликало серед значної частини козацтва негативну реакцію, а в гетьмана Дорошенка навіть стався інфаркт. Хоча він повинен був усвідомлювати, що дві могутні держави не будуть й надалі дивитися крізь пальці на загравання з бусурманами; до того ж, козацьких гетьманів часто-густо в Москві і Варшаві вважали за ставлеників кримського хана. Восени 1667 р. Москва з Варшавою уклали «Союзну постанову». Здавалося, обидва гетьмани України, Петро Дорошенко, а надто лівобережний гетьман Іван Брюховецький — яко правовірні християни приєднаються до антимусульманського союзу. Ба, ні, обидва козацькі вожді наввипередки почали домагатися протекторату Туреччини. У січні 1668 року Дорошенко скликав у Чигирині старшинську раду. Козацька еліта підтримала його ідею, і Правобережний гетьман почав переговори з емісарами Османської імперії. Турки пообіцяли допомогу у завоюванні земель по той бік Дніпра.
Не забарився і Брюховецький. Зламавши присягу православному цареві, він заявив на старшинській раді у Гадячі, що московський цар зрадив (в чому?!) козаків, і єдиний вихід — шукати підтримки Туреччини, себто — підтримки невірних. Цікаво зазначити, що ні один, ані другий гетьман не завдали собі клопоту поцікавитися: пристане, чи ні, православний народ до союзу з бусурманами.
В березні 1669 року до Чигирина прибув турецький чауш (посланець) iз листом, в якому султан погоджувався прийняти під опіку козацьку Україну; на раді в Корсуні гетьман Петро Дорошенко зі старшинами домоглися такого жаданого протекторату Туреччини, щоправда, квапитися з присягою на вірність султанові не стали.
Згідно з укладеним договором, Порта обіцяла утворити з відвойованих (звичайно ж, козацькими шаблями) у Польщі та Московського царства землях єдине політичне тіло: саджак — по-турецьки, або провінцію — по-нашому. Подібний статус мали Молдова, Волощина та Семиграддя (Трансильванія): вони розглядалися як окремі самостійні, проте не суверенні, території, які управлялися за власними законами і навіть мали право на міжнародні зносини з іншими державами. Здобути в Османській імперії подібний статус було вельми просто: досить було визнати її протекторат і формально стати країною ісламу.
В свою чергу, згідно з договором, П.Дорошенко зобов’язувався брати участь у війнах, які вела Туреччина проти християнських держав. Хоча Україна й оголошувалася країною ісламу, гетьманові вдалося відстояти пункт договору, щоб турки не будували мечетей на козацькій території.
Прийняття протекторату Османської імперії означало, що козацька війна, розпочата Богданом Хмельницьким, уже навіть формально переросла етнічні межі, тобто в ній вирішувалися не лише завдання українського етносу (на кшталт локальної незалежності тощо), а, насамперед — надетнічні проблеми Східної християнської Європи. Україна опинилася у самому вирі протистояння Мусульманського Світу з Християнським.Вся Європа готувалася до війни, яку — згідно з повідомленнями резидентів зі Стамбулу — збиралася розпочати Османська імперія, на теренах континенту. Турецький володар Мухамед IV вирішив особисто повести війська проти Польщі. Завершивши воєнні дії проти Венеції, він влітку 1672 року переправляє 200-тисячне військо через Дністер і бере в облогу статегічно важливу фортецю Кам’янець- Подільський. Там до нього приєдналася 50-тисячна татарська орда і 12 тисяч козаків на чолі з П.Дорошенком. Після того, як захистники фортеці капітулювали, султан і два його васали — татарський і козацький — урочисто в’їхали до міста, а польське військо під командуванням коронного гетьмана Яна Собєського відійшло на захід.
Новообраний король Речі Посполитої Михайло Вишневецький, кволий син знаменитого войовника Яреми Вишневецького, змушений був укласти мир з Туреччиною. Але восени 1673 року Собєський розгромив турецьке військо під Хотином, і тільки несподівана смерть короля не дозволила розвинути успіх, а наступного року османи відтіснили поляків iз Молдови.