Медвединці – українські повстанці
Після першої світової війни додому повернулося чимало фронтовиків, які, побувавши по світах, наслухавшися та надивившися, прихопили з собою різну літературу, відтак у багатьох українцiв пробудилася національна свідомість. Але просоціалістичний уряд УНР, підступно обдурений московською верхівкою, залишив державу без армії, внаслідок чого дика азійська орда майже безперешкодно чинила розбій в Україні. Не оминула вона й Канівського повіту.
За Богуславом, між Лисянкою й Таращею, на вододілі Південного Бугу й Дніпра, розкинулося заможне й багатолюдне село Медвин (12000 мешканців), що було одним з волосних центрів Канівського повіту. Край Тараса Шевченка й Івана Нечуя-Левицького гідно витримував вікові випробування колоніальної залежності, ревно плекаючи предківські звичаї. Тож коли у волосній управі четверо зухвалих зайд, оголошуючи мобілізацію на Сибірський фронт і вимагаючи «продразвьорсткі» для «пітєрскіх братішек», припустилися нечемності на адресу української мови, їх негайно заарештували. Сталося це 18 серпня 1920 року. Медвинці знали, на що йшли, однак, порадившися, зваживши всі «за» і «проти», на ранок уповноважених москалів розстріляли.
Оперативно обраний повстанчий комітет, що до нього увійшли Іван Плаксун, Тимофій Хижняк, Омелько Радчук, Хома Сидоренко, Микита Сидоренко, Микола Василенко та сотник Дніпровий, ідейно згуртований бандуристом Андрієм Митяєм, оголосив у селі військовий стан і загальну мобілізацію. Медвин був розбитий на сотні, призначено сотників. Все населення негайно стало до фортифікаційних робіт по периметру (село простягалося на 7 кілометрів уздовж і на 5 ушир), заблокували узвози, викопали шанці. В хід пішов сільськогосподарський реманент (вози, борони, ярма, тини, лісовий матеріал, заготовлений для будівництва тощо). Під засоби зв’язку задіяли церковні дзвони. Всюди було поставлено вартових, зв’язок з навколишнім світом припинився. Всі, від старого до малого, добре усвідомлювали, що виступили проти цілої чужинецької імперії, але іншого виходу не бачили.
Спочатку окупанти хотіли задушити повстання в зародку кров’ю самих українців, але, до честі канівців, жодного охочого з усього повіту виконати команду губчека не знайшлося, тому були задіяні дві дивізії червоної гвардії та артилерійський полк інтервентів. У повстанців же знайшлося з сотню рушниць, два кулемети «Максим», один ручний «Льюіс» та трохи набоїв, проте дух старшин був незламним. Нічні рейди до Лучанської цукроварні та до Стеблева з метою поповнити бойовий арсенал виявилися успішними.
До Медвина, оточеного лісами, підступ відкритим вогнем був можливий лише з боку Таращі, й москалі числом по кілька сотень упродовж двох тижнів, озброєні кулеметами й рушницями, робили щоденні напади. Повстанська розвідка завчасно повідомляла про черговий наступ загарбників, церковні дзвони збирали захисників і починався кількагодинний бій. Медвинці відстрілювалися зрідка, але влучно, заощаджуючи набої, після чого з флангів виступали лави селян з косами, вилами, рогачами або просто з киями, обертаючи збитих з пантелику нападників до ганебної втечі. Ворог задіяв артилерію. Тоді жінки, діти й літні селяни поховалися в льохах, частина перебралася до сусідніх сіл.
12 вересня вранці бойові частини агресора трьома лавами з Таращі, Богуслава й Корсуня розпочали генеральну атаку, а в повстанців уже вичерпалися набої. Загорівся на Савур-могилі Лук’янів вітряк, палали цілі вулиці. Москалі увірвалися до села. О другій годині дня біля садка Круглик з’явилася кіннота, щоб перетнути повстанцям шлях до відступу. Худоба пеклася у хлівах, якщо завчасно не випустили на подвір’я. Залишатися на ніч у селі московська орда не ризикнула, але наступного дня посунула сараною. Не минали жодного подвір’я. В присутності дітей «братья славяне» гвалтували жінок, вивертали скрині, перекидали все майно, шукаючи золота. Розбивали клуні, розсипали подвір’ям посівний матеріал. Кожен москаль мав своє місце на возі, куди зносив награбоване, тут же обкрадали одне одного, галасливо, брутально з’ясовуючи стосунки.
Три дні медвинці не знали спокою. Не встигали дати ладу в хаті, як з’являлися інші червоні й починали все спочатку.
Після грабунку на село наклали контрибуцію: 50 коней, 150 корів, 300 овець, 300 свиней, 500 гусей, 500 качок, 500 курей, 100 пудів сала, 2000 аршинів полотна, 2000 пудів вівса, 2000 пудів сіна тощо. Потяглася в бік Богуслава валка возів, що їй не було кінця-краю. У селі розквартирувалася військова частина на утриманні населення. Всім оголосили амністію і закликали повертатися до домівок. Потім, мовляв, розберемося. Далі розпочалася бурхлива діяльність губчека. Чоловіче населення, починаючи з 18 років, мало пройти «чистилище». Поверталося небагато. Більшість відправляли до Сміли, де через кілька днів розстрілювали. Після двотижневих тортур у селі напостійно лишився уповноважений, який методично спроваджував запідозрених «куда надо», а звідти вже ніхто не повертався. І так тривало роками, десятиліттями.Близько 200 мешканців (група Левченка) залишилися в лісі, там були й представники інших сіл. Восени кінна армія Будьонного пересувалася до Криму і її обози нерідко ставали здобиччю повстанців. Так було й біля Гударевого яру, з боку Стеблева.