Україна очима Заходу у XI-XVIII ст.

У цих державних утвореннях, до яких належала й Київська Русь, не було постійної системної дії доцентрових сил у різних сферах життя, ця дія то посилювалася, то послаблювалася залежно від різних чинників, зокрема від суб'єктивних якостей правителя. А далі наставала фаза, що називається феодальною роздробленістю і характеризується утворенням місцевих центрів, які зводять до мінімуму або й до нуля значення головного центру. Як говорилося вище, назва "Русь" ще в IX ст. закріпилася за землею в середньому Подніпров'ї з центром у Києві, яка є історичним ядром формування руського (українського) етносу. За порівняно нетривалий час розквіту Київської держави, що припадає на другу половину Х -першу половину XI ст., на неї поширюється назва "Русь", але вживається вона лише в двох значеннях - у державно-політичному стосовно інших держав і в церковній сфері, де нею окреслювалася руська церква як ієрархічна одиниця (931, с. 149-150). Однак і в той час ця назва "в широкому розумінні", як етнонімічна, адекватна "давньоруській народності", не вживалася.Як показав А. М. Насонов у спеціальному дослідженні, "межі "Русі", "Руської землі" визначаються територією Переяславської області. Чернігівської, за винятком північних і північно-східних її частин, і Київської області, за винятком Деревської і ДРОГОБИЦЬКОЇ земель. Нема даних про верхнє Полісся з Курськом... Не можна бути цілком впевненим, що сіверянська територія по верхньому Поліссю не входила в склад "Руської землі", в усякому разі, це питання доводиться залишити відкритим" (647, с. 29). Впадає у вічі, що обриси "Руської землі" збігаються з тими межами, які згодом стали межами розселення української народності (на півночі й північному сході), і коли деякі князівства в ХІ-ХШ ст. охоплювали землі інших племінних союзів (деревлян, дреговичів та інших), ці землі до "Руської землі" не включалися. В ХІІ-ХІІІ ст. це розуміння Русі витісняє "широке", більше того, виникає її протиставлення іншим східнослов'янським землям, де створюються фактично незалежні князівства, і "в найбільших із цих князівств з'являються перші стимули національно-ідеологічної диференціації" (682, с. 226). "На другу половину XII ст. вже міцно ствердилося поняття "землі" як суверенного об'єднання (...). Лише в одному випадку, а саме в понятті "Руська земля" маємо таке історично успадковане явище, як включення кількох компонентів: колишнього Київського князівства. Переяславського князівства і, очевидно, більшої частини Чернігівського князівства" (там само, с. 225). За ним і закріплюється в східнослов'янському світі назва Русі, про що переконливо свідчать численні літописні матеріали (напр., див.81; 587;674;682; 683; 701; 711; 732; 749; 804 та ін.). Як відомо, в другій половині XII ст. виникає, а в XIII ст. визначається поділ Русі (в широкому значенні слова) на північну й південну частини зі своїми центрами, до яких тяжіли навколишні території. Для північної частини таким центром стає Володимир і Володимирське князівство, яке в ХІІ-ХІІІ ст. претендує на роль гегемона в східнослов'янському світі, для південної таким центром залишається Київ. Поміж інших пам'яток і джерел цю ситуацію яскраво відбиває "Слово о полку Ігоревім", яке постало наприкінці XII ст. Не вдаючись тут у розгляд цього питання, знову пошлюся на висновки відомого російського дослідника А. М. Робінсона в його книзі "Література давньої Русі в літературному процесі середньовіччя ХІ-ХШ ст." (1980 p.). Залучивши до розгляду також літописні та інші джерела, автор доходить висновку, що під "Руссю" або "Руською землею" творець "Слова" розумів лише Південну Русь з центром у Києві і виразив у поемі зміст, породжуваний тільки її життям, центральною проблемою якого була "боротьба зі степом", турбувався тільки про її інтереси, відмінні від інтересів Володимирського та інших північних князівств. "Серед усіх випадків вживання поняття "Руська земля" в "Слові", - констатує дослідник, - немає жодного, який говорив би за те, що в ньому виражене уявлення автора про всі східнослов'янські князівства" (682, с. 233). Більше того, в "Слові" та інших джерелах того часу "Русь", чи "Руська земля", недвозначно протиставляється іншим державно-політичним утворенням, що склалися тоді в східнослов'янському світі, насамперед Володимирському князівству, головному супернику Києва. В цілому ж слід сказати, що етноісторичні процеси, формування трьох східнослов'янських народностей та їхніх мов, відбувалися іманентне, державно-політичні фактори могли позначатися на них, чи то сприяючи їм, чи то стримуючи їх, але не вони їх визначали. Твердження про те, що ці племінні союзи в Київській державі настільки зблизилися й уніфікувалися, що можна говорити про появу спільної "давньоруської народності", є безсумнівним перебільшенням, політико-ідеологічною міфологемою, витвореною пізніше в Росії. Відносна державно-політична єдність, котра до того ж проіснувала в Київській державі недовго, перш ніж у ній взяли гору відцентрові сили, не означала появи етнонаціональної єдності. Після розпаду Київської держави й монголо-татарської навали українські землі підпадають під владу Литви й Польщі, але український народ самоусвідомлюється як "руський народ" і зберігає цю свою назву; як буде показано далі, так само він усвідомлювався і в Європі XV-XVIIcr. Поряд з тим, з піднесенням Московського князівства, яке проголошує себе збирачем "усіх руських земель" і спадкоємцем Київської держави, це державне утворення поступово закріплює за собою назву Русі; проте в Європі здебільшого називають його "Московією", а російський народ відповідно "московитами". Рішучий перелом у цьому плані відбувається лише у XVIIIcт., коли в Європі остаточно переходять до назви "Росія". Словом, у східнослов'янському світі, особливо після приєднання України до Росії, відбувалися два протилежні, але взаємопов'язані процеси: дедалі більшого відчуження давньої назви українського етносу і цілковитого перенесення його на "московський народ", за яким вона у ХУІП-ХІХст. остаточно закріплюється. З боку нашого народу перехід до нових етнонімів "Україна" й "українці" був, зрештою, не чим іншим, як протидією асиміляційним процесам, політиці денаціоналізації, розчинення його в "общерусском море", котра невідступне проводилася правлячими колами Російської імперії. І характерно, що цей перехід активніше проходив і раніше завершився в регіонах України, ближчих до Росії, тоді як у західних регіонах, суміжних із польським етносом, довше зберігалися етнічні самовизначення "Русь" і "руський" ("русинський"). Оскільки ж терміни "Русь" і "руський" у XVIII-XIX ст. остаточно закріплюються за Росією і росіянами, то це сприяло вкоріненню характеризованої вище етноісторичної схеми, за якою Київська Русь є прямою попередницею Росії, початковим етапом її історії. Україна ж у цій схемі виглядає якимось пізнішим і побічним продуктом історичного процесу, що постав внаслідок литовсько-польських завоювань і відокремлення від Росії, як писав у свій час О. Пушкін.Цю схему "приймає без критично й західний світ, і нам ще довго доведеться проти цих закорінених поглядів (чи пересудів) боротися" (597). Але повернімося до нашої безпосередньої теми, до відносин Київської Русі з Західною Європою та їх відтворення в західноєвропейських джерелах. Як відомо. Київська Русь належала, поряд з імперією Карла Великого, до найзначніших та історично найпродуктивніших державних утворень раннього європейського середньовіччя, була першорядним за значенням центром цивілізації в східній частині континенту. Визначившись у ХІ-ХІІ ст. як європейська держава, вона розвивала різнобічні зв'язки не тільки з Візантією та південними слов'янами, а й з країнами Західної Європи. Як констатують дослідники, в тому числі й західні, Русь, розташована на найважливіших торговельних шляхах того часу, включала низку нових вузлових торговельно-економічних пунктів, які виникли після занепаду тих, що склалися в пізній античності (876, с. 129-130). Вузлові торговельно-економічні центри пізньої античності містилися на берегах Середземного моря, по ньому ж пролягали й головні торговельні артерії того часу. Після падіння Західної Римської імперії, впродовж другої половини І тисячоліття н. е. центри економічного й суспільно-політичного життя Європи зміщалися в глибину континенту, на північ і північний схід; відповідно виникають нові торговельні артерії, які набувають дедалі більшого значення. В цій новій системі торговельних шляхів важливе місце належало Балтійському й Чорному морям, а також шляхові "із варяг у греки", який їх пов'язував, шляху, що проходив по руських землях і замикав на сході всю систему європейських торговельних шляхів того часу. Із сухопутних торговельних шляхів один із найважливіших ішов тоді від Києва на захід, через Краків і Прагу в південну Німеччину, до міста Реґенсбурга, важливого в ті часи торгового центру на Дунаї. Неабияке значення мала тоді й Волга, якою пролягав торговий шлях до Ірану й Середньої Азії. Словом, у ІХ-ХІ ст. Русь, перебуваючи на перехресті важливих торговельних шляхів, була пов'язана з "усіма сторонами світу", і все це відіграло неабияку роль у її тогочасному економічному й культурному піднесенні. Безумовно, найбільше значення мали для Київської Русі її економічні й культурні зв'язки з Візантією, найрозвинутішою країною тогочасної Європи. Разом з тим Русь мала тоді економічні стосунки і зі своїм північним сусідом, Скандинавією, і з Західною Європою, особливо Німеччиною, а з XII ст - і з Італією. Торговельні зв'язки Русі з Німеччиною зафіксовані вже у джерелах Х ст., в митних статутах деяких чеських та південнонімецьких міст для руських купців, які проїжджали через них зі своїми товарами, прямуючи на захід (751, с. 4). А в наступному XI ст. в уже згадуваному Регенсбурзі навіть виникає окрема корпорація купців, так званих русаріїв, котрі спеціалізувалися на торгівлі з Києвом та іншими містами Русі (там само, с. 4-5). Київ особливо вабив німецьких купців багатством товарів і місцевого, і візантійського та східного походження, - в Х-ХІІ ст. він був також важливим транзитним пунктом торгівлі.У ХП ст. в Чорне море проникають італійські торгові республіки, Ґенуя й Венеція, засновують свої перші колонії на його північному березі і встановлюють досить широкі торговельні зв'язки з "Руською землею", зокрема з Києвом. Це, до речі, знайшло відгомін у "Слові о полку Ігоревім", де згадуються "венедиці", тобто венеціанські купці, в столиці Русі. Вони названі серед представників народів, що славлять у Києві перемогу князя Святослава над половцями в 1185 році: "Ту Немци й Венедици, ту Греци й Морава поют славу Святославлю..." (45, с. 202). Ця згадка про "венедиців" автора "Слова..." наводить на думку, що вони були в той час не такими вже й рідкісними гостями в Києві. В цілому ж названі торговельні зв'язки засвідчують, що до монголо-татарської навали в Європі існувала певна єдність господарського розвитку, яка охоплювала простір від Атлантики до Волги, і Русь входила до цієї системи. У Х-ХІІ ст. Київська Русь відігравала визначну роль і в політичному житті Європи, з нею шукали зв'язків і порозуміння не тільки сусідні держави, а й віддалені, в тому числі Німеччина й Франція. Місце й роль Русі в тогочасній системі європейських держав, її участь у політичному житті континенту докладно висвітлені в численних дослідженнях, вітчизняних і зарубіжних (526; 661; 672; 754; 755; 821), і тут ми обмежимося тим, що вкажемо на деякі, найбільш промовисті моменти. Так, уже в Х ст. походи київських князів на Візантію набули розголосу по Європі, сприяючи утвердженню військово-політичної репутації Київської держави. Слід вказати й на те, що у ІХ-ХІ ст. великі загони русичів служили у візантійському війську і брали участь у нескінченних війнах, які вела Візантія, зокрема в Італії, на Сицилії і в Північній Африці, де вони нерідко стикалися з воїнами різних країн Заходу. Зважаючи на військову силу Київської держави, Візантія прагнула підтримувати з нею мирні й дружні відносини, що було відомо в усій Європі й справляло на неї враження (594). Наполегливий інтерес виявляв до Русі папський Рим, намагаючись витіснити візантійський церковний вплив і втягнути її в свою орбіту. Про велику політичну роль Русі в тогочасній Європі красномовно свідчать розгалужені династичні зв'язки київських князів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, з дворами європейських держав ХІ-ХПст. В ті часи шлюби між особами правлячих династій служили виключно політичним цілям, і правителі європейських держав прагнули породичатися з могутніми київськими князями та заручитися їхньою підтримкою в дипломатичних та воєнних акціях.Так, уже 1014 року до Києва прибули чеські й угорські посли з проханням до князя Володимира видати дочок за їхніх королів; син київського князя Святополк в цей же час одружився з польською княжною, а всі ці шлюби, зрештою, укладалися з метою створення коаліції чотирьох держав - Русі, Польщі, Чехії й Угорщини - проти Германської імперії (754, с. 88-89). При дворі київських князів нерідко знаходили притулок і підтримку королі та принци скандинавських династій. Та найкрасномовніше про велику політичну вагу Київської Русі на континенті свідчать два факти. Наприкінці 40-х pp. XI ст. встановлюються династичні зв'язки Київської Русі з віддаленою Францією: король Генріх І з династії Капетингів одружується з княжною Анною. дочкою Ярослава Мудрого. Як зазначав ще П.-Ш. Левек, французький історик другої половини XVII ст., "Русь тоді мала більше єдності, більше щастя, більше сили й обширу, ніж Франція", і за допомогою зазначеного шлюбу Генріх І сподівався підняти авторитет своєї династії як у самій Франції, так і на міжнародній арені (295, с. 71-72). Ще цікавіший факт одруження славетного германського імператора Генріха IV з Євпраксією, дочкою київського князя Всеволода, в 1089р., невдовзі після смерті її першого чоловіка, маркграфа саксонського Генріха Штаде. Це сталося в той час, коли досягла граничної гостроти боротьба Генріха IV з папою Григорієм VII, котра, як відомо, належить до найважливіших і найдраматичніших подій раннього західноєвропейського середньовіччя, і слід думати, імператор Священої Римської імперії, вступаючи в цей шлюб, розраховував на допомогу й фінансову підтримку свого нового тестя, великого Київського князя. Зазнавши невдачі, Генріх IV зненавидів Євпраксію-Адельгейду, і через рік після одруження замкнув її в монастир у Вероні. Потім з цього цинічно скористалася папська партія для сенсаційного звинувачення імператора в аморальності, після чого нещасна жінка була всіма покинута, і їй не лишилося нічого, як, повернувшись до рідного Києва, піти знову в монастир, де вона за три роки й померла у 1109 p. (637; 686). Цей нещасливий шлюб, фатальний також для долі Генріха Г/, зробив київську княжну популярною героїнею тогочасних німецьких та італійських хронік і поем. Князівські шлюбні союзи ХІ-ХІІст. - це разом з тим цікавий і важливий показник тодішньої політичної і - до певної міри - культурної орієнтації Київської Русі. За підрахунками Н. Баумгартена, із 36 відомостей про "міжнародні" шлюбні союзи київських Рюриковичів у XI ст. 8 припадає на Німеччину, 2 - на Францію, 5 - на скандинавські країни й Англію, тоді тісно з ними пов'язану, 7 - на Польщу, 6 - на Угорщину, 3 - на половецьких князівен, 1 шлюб було укладено з візантійською принцесою і 3 - з представниками візантійської аристократії (778). Як бачимо, дані досить таки промовисті: із загального числа 36 шлюбних союзів київських Рюриковичів тридцять припадає на держави Центральної й Західної Європи і лише декілька - на Візантійську імперію та половецькі ханства. За тими ж даними, у XII ст. "частка Візантії зростає до 7 випадків, але не за рахунок істотного зменшення шлюбних союзів великих київських князів з правлячими династіями центральне - і західноєвропейських держав" (там само, с. 69). І небезпідставно відомий югославський літературознавець В. Мошин зазначав з цього приводу: "Хоч би як применшували значення династичного фактора в питаннях культурної орієнтації середньовічних держав, наведені цифри переконливо свідчать про те, що в XI ст. Русь у своєму політичному житті була значно сильніше зв'язана з Західною Європою, аніж з Візантією й балканськими слов'янами" (629, с. 41). В усякому разі, ці династичні зв'язки, разом з участю Київської Русі в європейських дипломатичних комбінаціях, коаліціях і війнах, з повною очевидністю засвідчують, що в ХІ-ХІІст. вона входила в європейську державно-політичну систему і усвідомлювала себе частиною цієї системи. Вона жила напруженим міжнародним життям, а її зовнішня політика ХІ-ХІІ ст. - це передусім, як слушно зазначає М. А. Алпатов, "зустрічний рух великої європейської держави на Захід" (439, с. 56). На грунті зазначених економічних і політичних зв'язків розвивалося міжнародне культурне спілкування Київської Русі, яке в ХІ-ХІІст. набуло значного розмаху та інтенсивності. Безперечно, найважливішими й найпліднішими для культурного розвитку Русі були її зв'язки з Візантією, "вплив якої, - за словами Д. С. Лихачова, - піднімався до порівняно досконалих форм спілкування високорозвинених духовних культур" (601, с. 18). За вражаюче короткий час (щоправда, у великій мірі завдяки болгарському літературному посередництву) Русь засвоїла величезні літературні багатства Візантії, насамперед церковно-повчального змісту, а також історичні хроніки, перекладні повісті тощо. Як відомо, перекладні твори становлять більшу частину загального фонду літератури Київської Русі, великий вплив вони справляли й на розвиток літератури оригінальної. В плані нашого дослідження важливо підкреслити, що це активне перекладання знаменувало залучення Русі до загальноєвропейських скарбів книжності й ширше - її включення в загальний процес європейського культурного й літературного розвитку. Необхідно тут сказати, що в середньовічній Європі утворилися дві великі культурно-історичні спільності -"латинська" і "греко-слов'янська", в яких культурний і літературний розвиток відбувалися багато в чому різними шляхами і в різних формах. Утворення цих спільностей зумовлене, врешті-решт, специфічними особливостями суспільно-державного устрою в різних регіонах Європи, відмінностями в структурі феодального ладу. Важлива роль належала й віросповідальному фактору, розколу християнської церкви на католицьку й православну, який стався в XI ст. В умовах повної гегемонії церкви в духовному житті середньовіччя цей розкол мав далекосяжні наслідки. Внаслідок усього цього в східній частині Європи склалася література, істотно відмінна від літератури західноєвропейського регіону, із специфічними особливостями свого функціонування і своєї жанрово-стильової системи. Нагадаю, що під літературою тут розуміємо не тільки красне письменство, - в той час література не мала більш-менш чіткого окреслення границь; власне, до неї належало все те з інших видів духовно-практичної діяльності людини, що закріплялося в слові й існувало у вигляді тексту. Належність давньоруської літератури до греко-слов'янської культурної спільності, де вона разом із південнослов'янськими літературами створювала ніби окрему підсистему, накладала глибокий відбиток на весь комплекс її міжнаціональних взаємин. Насамперед це означає, що її взаємозв'язки і взаємодії відбувалися головним чином у межах названої спільності, її міжнаціональний контекст - переважно візантійський і південнослов'янський. Небезпідставно Д. С. Лихачов, наголошуючи на високому європеїзмі давньоруської літератури, її активні міжнаціональні взаємини обмежує греко-слов'янським світом (600). Це, зрозуміла річ, не означає, ніби літературних спілкувань між Київською Руссю і Західною Європою не існувало, - йдеться про те, що цим спілкуванням бракувало такої ж повноти й інтенсивності, як контактам з Візантією та південними слов'янами, що вони більшою чи меншою мірою носили спорадичний характер. Як відомо, давньоруські літописці й письменники, починаючи з Нестора, виявляли інтерес до європейських справ, у чому, як уже не раз зазначали дослідники, проявлялося усвідомлення ними належності Русі до європейської етнічно-культурної спільності, європеїзм давньоруської культури й літератури. Наприклад, у Київському літописі (запис від 1189р.) йдеться про хрестовий похід німецького імператора Фрідріха Барбаросси: "Цього саме року пішов цар німецький з усією своєю землею битися за гроб Господень, об'явив йому Господь через ангела, наказуючи йому йти. І як вони прийшли, то билися кріпко з богомерзкими тими агарянами..." (57, с. 349). Далі літописець переповідає типово середньовічну легенду про те, що тіла тих, "хто пролив кров за Христа", через три дні після загибелі ангели забирають із труни на небо. Данило Паломник, докладно описуючи у своєму "Ходінні" Святу Землю, Палестину, її топографію (тут цікаво відмітити розгорнуте порівняння Іордана зі Сновом), розповідає також про зустрічі з хрестоносцями на цій землі, з королем Балдуїном, правителем створеного хрестоносцями Єрусалимського королівства. Вкажемо й на прихід у давньоруську літературу окремих пам'яток західноєвропейського походження, таких як "Бесіди на Євангеліє" папи Григорія, апокрифічне "Никодимове Євангеліє", київські глаголичні уривки, низка житій тощо. Приходили вони на Русь головним чином через посередництво Чехії, яка довго не втрачала наслідків просвітницької діяльності Кирила й Методія в Моравській державі і в Х-ХІ ст. певною мірою належала й до православно-слов'янської культурної спільності, користуючись, поряд із латинською, і старослов'янською мовою у своїй писемності (732, І). Деякі "латинські джерела", головним чином з освоєних на той час чеською літературною традицією, були використані в літописі Нестора - легенда Христіана, паннонські житія тощо. Найістотнішого розвитку набула в той час така форма зв'язків, як відтворення Київської Русі в західноєвропейських історико-літературних пам'ятках та епічній творчості. Причому маємо тут не тільки прямі відтворення, в яких літературно-художній елемент поєднується у різних співвідношеннях з позалітературним, а й відображення образно-узагальнені, в яких відбилися поширені на Заході уявлення про Київську Русь і русичів. Контакти Київської Русі з країнами Західної Європи діставали своє відтворення в тогочасних західноєвропейських хроніках та космографіях. Щоправда, їхні відомості не відзначаються ні численністю, ні широтою й докладністю, що пояснюється насамперед як загальною нерозвиненістю й епізодичністю тогочасних міжнародних взаємин (а тим більше з такою віддаленою країною, як Русь), так і майже повною зосередженістю середньовічних хроністів на справах їхнього графства, герцогства чи абатства. Проте ці відомості мають істотне значення як свідчення інтересу Західної Європи до Русі та знайомства з нею. Першою такою відомістю в науці вважається коротке повідомлення "Бертинських анналів" за 839 рік про прибуття до імператора франків Людовика Благочестивого, разом з візантійськими послами, послів "народу россів", котрі не могли виїхати на батьківщину прямим шляхом по Дніпру, оскільки цей шлях перетяли ворожі варварські племена, і змушені були добиратися обхідним шляхом через Західну Європу (докладніше див. 411, с. 60-63). Під 959 роком західні хроніки повідомляють про посольство княгині Ольги до майбутнього німецького імператора Оттона І з проханням прислати на Русь єпископа та священиків; ОттонІ з радістю вхопився за цю можливість схилити Русь до "західного християнства" і послав до Києва єпископа Адальберта; проте місія останнього зазнала повної поразки. Але найбільше "руських відгуків" у західних хроніках відноситься до часу розквіту Київської держави, до XI і першої половини XII ст. Не входячи в докладний розгляд цього питання, ґрунтовно висвітленого в науковій літературі, вкажемо на окремі, найяскравіші факти, в яких розкривається основний зміст і характер сприймання Русі авторами західних хронік. Вона їм уявлялася великою й могутньою державою на європейському сході, і вони незмінно називають її rerum, що означає велику державу з сильним правителем на чолі, а великий Київський князь у них іменується "Rex Ruthenorum" або навіть "potentissimus Ruthenorum Rex". У такому плані, зокрема, характеризує Київську Русь Адам Бременський, видатний географ XI ст., у своїй "Gesta Hammaburgensis ecclesiae pontificum". Про місцезнаходження Русі тут говориться, що це " найдальша і найбільша країна слов'ян" (698, с. 274). Адам Бременський знав про природні багатства Русі, і він порівнює її зі "зрошеним садом, виповненим усілякими благами" (там само). Київ, столиця Русі, характеризується у Адама Бременського як "aemula sceptri Constantinopoli et classicus decus Graeciae", тобто як "суперник Константинополя і найкоштовніша окраса грецького світу". Хроніка Адама Бременського цікава й тим, що в ній висвітлюються різні аспекти тогочасних контактів Русі й Скандинавії. Йдеться в ній про шлях, що розпочинався в Данії, проходив по Балтійському морю і завершувався в Русі, чим засвідчується усталеність названих контактів. Повідомляє Адам Бременський і про династичні зв'язки Русі зі скандинавськими королівствами, що набрали постійного характеру. Ці ж династичні союзи, як уже мовилося вище, в часи Середньовіччя були, власне, формою політичних зв'язків. Цікаві відомості про Русь кінця Х - початку XI ст. містить "Хроніка" Тітмара Мерзебурзького, зокрема про походи польського короля Болеслава Хороброго на Київ у 1013-1018 pp. Розповідаючи про ці походи зі слів саксонців, посланих німецьким імператором Генріхом II на допомогу польському королю, Тітмар передає їхній подив розмірами й багатством столиці Русі: "У великому цьому місті, яке служить столицею держави, є понад чотириста церков і вісім торжищ, а народу незліченна сила" (цит. за: 92, с. 1-2). Звичайно, не обійшлося тут без перебільшень, - зокрема, фантастичним є число церков, назване Тітмаром, але цілком безперечний той факт, що за масштабами того часу Київ дійсно був великим містом, яке вражало іноземців. Окреме місце в тогочасних пам'ятках посідає послання єпископа Бруно Кверфуртського до імператора Генріха П, в якому розповідається про перебування автора на Русі за часів князя Володимира. Єпископ Бруно був місіонером і займався наверненням язичників до християнства; до Києва 1007 року він, очевидно, прибув зі спеціальним завданням папської Курії. Єпископ був гостинно прийнятий у князівському дворі; при цьому, як пише Бруно, князь Володимир цілий місяць умовляв його відмовитися "йти до такого дикого народу (печенігів), запевняючи, що це означає вірну загибель. Пересвідчившись, що умовляння даремні, князь з усім військом два дні супроводжував мене до найвіддаленіших кордонів своєї держави, які з метою оборони від ворога на великому просторі зміцнені завалами" (82, с. 12). Для Бруно Русь - християнська країна, опора й спільник у його місіонерській діяльності, а князь Володимир - це "правитель русів, славний могутністю і багатством" ("magnus regno et civitiis rerum"). Цікаво зазначити, що образ Володимира, намальований Бруно в його посланні, в основних рисах нагадує той, що знаходимо в літописі Несгора і в билинах. Варто тут згадати, що послання Бруно Кверфуртського до Генріха II зацікавило Івана Франка, який написав про нього наукову розвідку (735, с. 109-123), а також дав поетичну обробку епізоду перебування Бруно в Києві і його від'їзду до границі Русі зі степом у супроводі князя Володимира. Ось сцена прощання князя з місіонером у поетичному переказі Франка: А як доїхали ми до границі, То зупинились перед брамою. Тоді з коня на землю князь ізсів, А я з товаришами наперед Пішов, і князь із воєводами Своїми йшов за нами аж до брами. Ми не спинялися у своїм ході, А як зійшли на горб за брамою, Побачили на протилежнім горбі Князя, що ще стояв, мов ждав на нас. Аж ось прийшов від нього воєвода І від князя переказав нам ось що: "Я допроводив вас аж до границі, Де вже кінчається моя земля, А починається ворожа. Богом Молю вас, аби ви не тратили Життя даремно на мою неславу. Як підете, то - знаю це напевно -Що завтра перед третьою годиною Жде безпричинна вас гіркая смерть" (737, VI,с.184-185). У своєму поетичному переказі Франко послідовно йшов за текстом послання, ніде від нього не відступаючи і не вносячи в сюжет "поетичного домислу", лише вміло деталізуючи його у відповідності з духом і колоритом епохи. Власне, маємо своєрідну "поетичну реставрацію", котра ніби оживляє приглушений і тьмяний малюнок, робить його свіжим і візуально виразним. Особливо це стосується образу Володимира і самого Бруно, а також своєрідного колориту епохи, зокрема психологічного. Значний "руський відгомін" знаходимо в західноєвропейській художній літературі ХІ-ХП ст.: скандинавських сагах, німецькій епічній поезії, французьких chansons de geste і рицарському романі. Почнемо зі скандинавських саг, зокрема "королівського циклу" ("Геймскрінґла"), і загалом історичних, які розповідають про реальних осіб, їхні діяння та подвиги, і за своїм змістом та характером перебувають на межі між історичною оповіддю і художньою творчістю. Скандинавська сага "виникла в суспільстві, в якому історична і художня розповіді ще не відділилися одна від одної як різні жанри. Сага - і те, й інше, тому вона і не історія, і не роман" (507, с. 15). Автори саг ставили перед собою історіографічні завдання - дати правдиву картину життя минулих поколінь і славних героїв, але великою мірою здійснювали ці завдання художніми засобами, компонуючи дійсні факти за законами свого жанру, підпорядковуючи їх спільній художній структурі. А це, зрештою, призводило до художньої трансформації історичної правди, перетворювало історичну розповідь на своєрідний художній твір. Втім "руський відгомін" звучить і в сагах іншого типу, неісторичних сагах, генетичне споріднених з німецьким героїчним епосом і типологічне близьких до нього, як, зокрема, в сазі про Тідрека Бернського. Щодо історичних саг, то вони відбивають реальні контакти Скандинавії і Русі, які у ІХ-ХІ ст. відзначалися неабиякою широтою й активністю. Ясна річ, ці саги, що створювалися в далекій Ісландії, яка до того ж була тісно пов'язана насамперед з Норвегією (тоді як Русь була пов'язана насамперед із Швецією), не могли дати більш-менш повного відображення тривалого й різнобічного процесу тогочасних скандинавсько-руських спілкувань, -вони "вихоплюють" окремі його епізоди, але, даючи цим епізодам висвітлення, що відзначається високим рівнем історичної достовірності, тим самим виразно передають характер і колорит усього названого процесу. Історичні саги грунтовно вивчалися з обох сторін, і східнослов'янськими, російськими й українськими, і західними, скандинавськими й німецькими дослідниками. Слід зазначити, що поглиблений інтерес до цих саг виявляли нор-маністи, шукаючи в них підтвердження своєї теорії норманського походження руської державності. Але ніяких підтверджень такого змісту вони в сагах не знаходили і не могли знайти. Навпаки, саги містять значний історичний матеріал, який заперечує "норманську теорію", оскільки вони, як правило, малюють скандинавських конунгів і ватажків дружин як найманців на чужині, у руських князів, котрі тимчасово користувалися їхніми послугами. Цікаво, що саги, які чітко повідомляють, наприклад, про скандинавське походження герцогів Нормандії, не містять навіть натяку на щось подібне щодо Русі, і це "показує, що та частка скандинавського походження, котра, безсумнівно, була у т. зв. Рюриковичів, не була характерною в очах їхніх співвітчизників" (693, с. 67). В основному саги відтворюють порівняно невеликий період з історії Київської Русі, часи правління князів Володимира і Ярослава, і "все важливе й достовірне, що саги повідомляють про Русь, належить до недовгого відрізку часу, десь від 975 по 1050 рік", - пише німецький скандинавіст Ф. Браун (793, с. 171). Причому князь Володимир у них постає вже ніби в тумані, як величезна напівлегендарна постать минулих часів, і лише Ярослав змальовується як сучасник, зі своєрідним реалізмом цих самобутніх літературних пам'яток. Відомості про Русь, руські мотиви й алюзії містять чимало саг, але вирізняються серед них у цьому відношенні три твори: "Сага про Олафа Трюггвасона", "Сага про Еймунда" і "Сага про Гаральда Сігурдарсона". З них перша і третя входять до "ГеймскрінГли", автором якої вважається Сноррі Стурлусон, видатний ісландський письменник і політичний діяч першої половини XII ст., третя ж, теж історична, стоїть поза цим "королівським циклом" caг, оскільки її герой не належав до норвезьких конунгів. Кожна з цих caг включає значні за обсягом "руські епізоди", в яких з різною мірою достовірності відображено важливі події з історії Київської Русі й тогочасних скандинавсько-руських взаємин. "Сага про Олафа Трюггвасона" посідає в "Геймскрінглі" одне з почесних місць, оскільки її герой, конунг Олаф Трюггвасон (994-1000) був дуже шанований у середньовічній Норвегії та Ісландії як перший християнин на норвезькому троні й прямий попередник Олафа Святого. Сноррі змалював його ідеальним конунгом, у якому втілились усі кращі якості правителя. В цій славетній сазі є два "руські епізоди", різні за змістом і характером. Перший з них, як встановлено дослідниками (609; 658; 679; 793), має цілком історичний характер. Це розповідь про те, як у дитинстві Олаф потрапив до країни Ґардаріки, тобто до Русі, де його виховали конунг Вальдемар (князь Володимир) і його дружина Аллогія (княгиня Ольга). Як бачимо, княгиню Ольгу, матір Володимира, Сноррі перетворив на його дружину, причому характерно, що в сазі вона виступає не під власним скандинавським ім'ям (Helga), а під ім'ям Аллогії (Allogia), яке є вивідним від слов'янізованого імені Ольга. Вирісши, Олаф повернувся на батьківщину, здійснив багато походів і подвигів, а потім мав видіння, в якому йому було велено вирушити до Греції, прийняти там християнську віру й поширювати її серед інших народів. На зворотному шляху з Константинополя герой саги навідується до Києва, де переконує своїх колишніх виховників, Вальдемара й Аллогію, прийняти християнство. Такий зміст другого "руського" епізоду саги, який, на відміну від першого, не відтворює реальних історичних подій (див. 692). Це вигадка в дусі поширених умонастроїв епохи, коли християнство остаточно утвердилося й на скандинавській півночі, вигадка, пов'язана із загальним ідеалізуючим тлумаченням Олафа Трюггвасона, з провідною тенденцією цього образу, про яку йшлося вище. Разом з тим, як вважають деякі дослідники, цей епізод спирається й на певні явища в системі візантійсько-русько-скандинавських відносин часів Олафа Трюггвасона, коли нормани нерідко приймали "східне християнство" у Візантії, а візантійці не гребували й їхніми послугами з метою поширення християнської проповіді на Русі (680, с. 41-42). Однак у сазі можливі "прецеденти" переросли у фантастичну концепцію вирішальної ролі першого норвезького короля-християнина також у християнізації Русі, що передусім мало звеличувати останнього. Цікава також "Сага про Еймунда", дія якої повністю відбувається на Русі. Її герой Еймунд був ватажком загону норвезьких найманців і брав безпосередню участь у бурхливих подіях політичної історії Русі на початку XI ст. Розпочинається сага з розповіді про напружену ситуацію, яка склалася на Русі після смерті князя Володимира внаслідок незгоди між його синами Бурислейфом (Святополком), Ярислейфом (Ярославом) і Вартілафом (Бречиславом), що правив у Полоцьку (насправді він був онуком Володимира). Еймунд зі своїм загоном іде на службу до Ярослава і на його боці воює проти Святополка та його союзника й тестя- польського короля Болеслава Хороброго; до речі, в сазі ім'я останнього перейшло на Святополка (Бурислейф). Сага не дає повного й послідовного викладу подій першого, особливо бурхливого періоду правління Ярослава, зокрема випали з неї такі важливі події, як поразка Ярослава на Бузі, захоплення Києва військом Болеслава, винищення цього війська киянами. Очевидно, пояснюється це тим, що Еймунд не був учасником усіх цих подій, а ісландські саги будувалися у формі життєпису головного героя. Не обійшлося і в цій сазі без домислів, особливо в заключних 8-11 розділах, де, зокрема, розповідається про невірогідне вбивство Бурислейфа (Святополка) Еймундом, вчинене в якомусь лісі за допомогою хитрощів. Проте ці домисли - власне, неминучі в сагах, які складалися на основі пізніших переказів, - не міняють загального історичного характеру "Саги про Еймунда". Як не раз уже констатували дослідники, в ній виведено історично достовірний образ Ярослава Мудрого, розумного і владного правителя, справжнього господаря у своїй державі, який не любив розкидатися грішми (в сазі не без роздратування закидається Ярославові скупість, відсутність "широти душі"). Разом з тим, чи не найвиразніше передає ця сага характер тогочасних скандинавсько-руських взаємин і загалом специфічний колорит епохи, доповнюючи тим самим літописи та інші джерела (608; 693). Серед caг "Геймскрінгли" найбагатша "руськими епізодами" "Сага про Гаральда Сігурдарсона", герой якої, вояк-авантурник і скальд, пізніше король Норвегії (1046-1066), належить до найяскравіших і найколоритніших постатей скандинавського середньовіччя. Ще юнаком Гаральд, після поразки його брата конунга Олафа, втік до двору Ярослава (1031 p.) і допомагав йому у війнах з печенігами, про що свідчать і руські літописи. В Києві він закохався в Єлизавету, дочку Ярослава Мудрого, і перш ніж просити її руки вирушив зі своїм загоном на пошуки слави й багатства, заручившись попередньою домовленістю з князем. Він служив у візантійського імператора, відзначився у війнах, що їх вела імперія в Італії, Африці та Малій Азії, побував як паломник у Єрусалимі і лише 1042 року повернувся до Києва й одружився з Єлизаветою. Невдовзі по тому він вирушив на батьківщину, відвоював королівський трон і впродовж двадцяти років правив Норвегією, відзначаючись твердістю і жорстокістю. Як розповідає сага, під час втечі з Візантії, де він внаслідок придворних інтриг потрапив до в'язниці, Гаральд, пливучи Чорним морем до Русі, склав кілька пісень, звернених до Єлизавети, "дочки конунга Ярослава", руки якої він домагався. Наведемо кілька строф із пісні Гаральда у підрядковому перекладі: "Ми зітнулися з трандами так, що вони мали чисельну перевагу. Сталася, звичайно, запекла й жорстока битва, коли ми стялися одне з одним. Ще юнак, я навіки втратив свого повелителя, теж юнака, який поліг у битві. Але дівчина з золотим перснем, яка живе на Русі, мене не кохає. Я знаюсь на восьми мистецтвах: вмію кувати вірші, можу мчати на швидкому коні, часто плаваю, вмію бігати на легких лижах, метати спис і гребти веслом. Але дівчина з золотим перснем, яка живе на Русі, мене не кохає. Ніхто, ні жінка, ні юнак не стануть заперечувати, що саме ми на світанку в південному місті змахнули мечами, метнули списи; там є багато доказів наших подвигів. Але дівчина з золотим перснем, яка живе на Русі, мене не кохає" (цит. за: 607,с.126). З того часу, як у добу преромантизму в Європі пробудився інтерес до "північної поезії", пісні Гаральда були перекладені кількома європейськими мовами. Значної популярності набули вони також у російській преромантичній літературі. З французького перекладу Малле навів їх у прозовому перекладі М. М. Карамзін у своїй "Історії держави Російської" (552, II, прим. 41). З'явилися також віршовані переклади І. Ф. Богдановича і М. О. Львова, зроблені також не з оригіналу; перекладом Львова скористався К. М. Батюшков для своєї "Пісні про Гаральда Сміливого", яка являє собою вільне наслідування норвезького короля-скальда. Що ж до пізнішої "Пісні про Гаральда і Ярославну" О. К. Толстого, то це цілком самостійний твір, романтично-сентиментальна балада про вірного рицаря-коханця, в якій уже нічого не лишилося ні від історичного Гаральда, ні від його скальдичної поезії. Українською мовою цю пісню переклав Іван Франко під назвою "Пісня про дівчину з руської країни". Вперше цей переклад був опублікований у "Літературно-науковому віснику" (1907, кн. 2, с. 315-317) з приміткою перекладача, стислою біографічною довідкою про автора пісні і передрукований у 50-томному зібранні творів Франка (737, XII). Переклад зроблений Франком не з оригіналу, а з німецького перекладу Р. Абіхта, наведеного як ілюстрація у його розвідці "Південноруська "Пісня про Ігоря" і її зв'язок з північногерманською поезією" (769). До речі, в коментарі до перекладу Франка в академічному 50-томному зібранні його творів подається перший рядок названого німецького перекладу "Am weiten Sizilien Hog vorbei der Kiel", наведений Франком, і кваліфікується... як "перший рядок оригіналу" (737, XII, с. 719). Переклад Франка, хоч і зроблений з перекладу-посередника, за змістом набагато ближчий до оригіналу, ніж названі вище вільні переклади й переспіви; в цьому можна пересвідчитись, зіставивши його хоча б з наведеним вище підрядником кількох строф скальда Гаральда. Ближчий він до оригіналу і в деяких компонентах віршової форми, зокрема в строфіці, у відносній простоті образності, загалом не властивої поезії скальдів. Відсутня у Франка й тенденція до романтизації Гаральда, яка так виразно проявляється у вільних перекладах і переспівах часів преромантизму й романтизму. У з'язку з цим слід зазначити, що Снорі Стурлусон у своїй сазі розповідає про цього, за пізнішими уявленнями, "романтичного героя" з тверезою і діловитою реалістичністю, турбуючись передусім про достовірність розповіді. Він малює Гаральда як людину мужню, відчайдушне сміливу, але разом з тим хитру й жорстоку, особливо ж небайдужу до воєнної здобичі. До речі, навіть скальди, більш схильні відтіняти "романтичну сторону" історії Гаральда, відзначають його жадібність до трофеїв. Наприклад, Торарін Скеґґісон каже, що цей "зразковий витязь набрав повні руки розпеченого червоного вугілля (тобто золота. - Д. Н.) землі грецької" (607, с. 116-117). А сага з суворою й прямодушною правдивістю розповідає, що Гаральд відправив у Київ, а звідти на батьківщину "величезні багатства, рівні яким ледве чи можна побачити, бо він пограбував ті краї землі, що славились золотом і дорогоцінними речами" (там само, с. 117). Так здобував Гаральд право на одруження з дочкою великого князя Ярослава. Втім ці його "подвиги" не виходили за рамки тогочасних морально-етичних норм панівного класу, вони аж ніяк не вважалися чимось ганебним або навіть компрометуючим у феодальному середовищі. В цілому "руські епізоди" історичних саг засновані на реальних фактах скандинавсько-руських взаємин і з різною мірою достовірності відбивають реальні події тогочасної історії Русі.Зовсім іншого змісту "руський відгомін" знаходимо в сагах легендарно-романтичних, які переповідають -і відповідно перетлумачують - сюжети героїчного епосу германських народів. Серед них особливо цікава для нас "Тідрек-сага", котра являє собою пізню скандинавську обробку (належить вона до першої половини XIII ст.) германських героїчних сказань про Дітриха Бернського. Не вдаючись у докладний аналіз цієї саги (див. 478; 554; 938), вкажемо на найбільш цікаві й характерні прояви "руського відгомону" в ній. Так, якщо в циклі німецьких епічних поем про Дітриха Бернського дія локалізується в Італії, а її топографічними центрами виступають Берн (Верона) і Рабен (Равенна), то в скандинавській "Тідрек-сазі" вона переноситься в Східну Європу і її центрами стають Константинополь та Гольмґард, столиця Русі. Як відомо, Гольмгардом скандинави називали Новгород, але в "Тідрек-сазі" під цією назвою фігурує столиця Русі, тобтомається на увазі вже Київ (такий перехід назв та імен -явище досить часте в скандинавських сагах і взагалі в епічній творчості середньовіччя). Відповідно одним з центральних героїв твору стає князь Володимир, що його "Тідрек-сага", це прозове зведення германських епічних сказань про Дітриха Бернського, включає у складну генеалогічну систему своїх епічних героїв. Та найцікавіше те, що образ князя Володимира в "Тідрек-сазі" - це запозичення з давньоруських билин, один з яскравих проявів тогочасного міжнародного обміну фольклорними образами і мотивами.