УКРАЇНА У СИСТЕМІ СВІТОВОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Світовий досвід підтверджує: успіху досягають лише ті країни, які правильно самовизначилися. Такі ж, які, будучи одними, вважають себе зовсім іншими, ніколи не матимуть успіху. Ось у чому, на мою думку, і полягає драматизм нашої сьогоднішньої ситуації: Україна не просто перебуває у кризі ідентифікації, адже криза — це явище, з якого є механізми виходу. Ми переживаємо хаос ідентифікації, коли ліва півкуля не знає, що думає права, і навпаки. З одного боку, ми вважаємо себе самобутньою цивілізацією, а з другого — прагнемо бути, як усі, що й було продемонстровано за минулі 10 років.
Ми обрали західну економічну модель, непридатність якої для нашої країни була очевидною. Більше того, прогнозувалося, що модель, за якою проводились наші реформи, працюватиме проти нас, що вона для нас руйнівна. І хоча питання про це ставилося, не було здійснено жодної спроби осмислити, чи прийнятна для нас ця модель. І ще одне: ми визнаємо себе слов'янами, проте в Україні ідея слов'янства начебто й не сприймається. Бачимося собі якимись не дуже явними західними європейцями. Це прямо не стверджується, але раз по раз прозирає у засобах масової інформації.
Проте наша система цінностей не просто відрізняється від західної — вона багато в чому прямо їй протилежна. На Заході один тип індивідуалізму, в нас зовсім інший. Якщо там завдяки раціоналізму і жорсткому утилітаризму відбувається загасання емоційної сфери, то у нас, навпаки, емоційна сфера дуже багата, а вона — теж спосіб пізнання світу. Ми шарахаємося в різні боки, так і не знаючи, хто ми такі. І це не таке вже й безневинне явище. Принаймні сьогодні ми мали б проводити реформи, адекватні власній природі.
Нашій країні на нинішньому етапі загрожує не тільки ставлення до неї як до неповноцінної держави, а й багато інших лих. Після світової фінансової кризи 1997—1998 рр. стало зрозуміло, що добре буває доти, доки все добре. Та тільки-но починається криза, як з'ясовується, що виживати можуть лише величезні спільноти. Адже від кризи треба якось захиститися, треба, щоб територія була самодостатньою. Це стосується навіть Китаю. Він дивом вистояв під час кризи, а коли вона минула, усвідомив необхідність економічного об'єднання з іншими країнами для створення великого спільного самодостатнього простору. І він разом з Японією та Південною Кореєю приєднався до країн АСЕАН, виробивши політику захисту проти спекулянтів, які викликають кризу, та домовившись про взаємодію і навіть введення у разі необхідності для всього регіону своєї валюти.
Ми ж розраховуємо на Захід, хоча ніколи не будемо у Західній Європі в тому статусі, в якому нам хотілося б. Ми або не увійдемо до ЄС, або потрапимо туди як маргінали, як меншовартісна, гнана країна, що має обов'язки, але не має жодних прав. І це стає очевидним саме тепер, коли в Європі посилюється євроскепсис. Європейці дедалі гучніше підносять голос проти прийому нових членів до ЄС. Вони не поспішають приймати навіть тих, кого вже намітили. При цьому не бажають давати грошей для підтримання відстаючих галузей цих країн і прагнуть зробити так, щоб звідти до них не приїздили емігранти.
Не випадково Кваснєвський заявив свого часу: «Або ми вступимо зараз, або ніколи». І це сказано президентом країни, яка штучно була виліплена Заходом як вітрина для нас. Навіть там виникали сумніви щодо доцільності входження в ЄС. Наприклад, селяни у Польщі впевнені, що вони перестануть бути колишніми селянами, бо землю скуплять німці, а їх перетворять на найманих працівників. Представники дрібного і середнього бізнесу в Польщі впевнені, що він не зможе конкурувати з бізнесом західних країн, не буде захищеним. А це породжує побоювання, що Польща, яка вже втратила свій динамізм минулих років, може стати в Європі маргінальною країною.
Європейці розуміють, що прийом нових членів — це удар по їхній конкурентоспроможності. Адже ЄС було створено як структуру, котра завдяки однаково високому рівню розвитку всіх своїх членів має можливість на величезному просторі ввести єдині механізми регулювання, єдині стандарти і завдяки цьому підвищити власну конкурентоспроможність. Навіть входження Іспанії та Португалії похитнуло багато досягнутих переваг, і країни співтовариства ще довго відчували асиметричні шоки. Прийняття до ЄС такої країни, як Україна, і про це пишуть прямо, знищило б Європейське співтовариство. Адже на те, щоб економічно підтягти землі колишньої НДР, було витрачено майже трильйон доларів.Європа вже наїжачилася. Вона не хоче поступатися своїми перевагами. Складається ситуація, коли йти в один бік ми не хочемо, а в інший нас не пускають. Україна не потерпіла від кризи 1997—1998 рр. лише з однієї причини: вона ізольована від світу. В нас не розвинений фондовий ринок, а якби він був розвинений, то ми б зазнали дуже серйозних збитків. Чим відчутніших успіхів ми досягнемо, тим більшою буде небезпека, що чергове економічне потрясіння у світі стане для нас катастрофічним — саме тому, що ми самотні. Ось чому проблема самоідентифікації, проблема правильного вибору векторів — це надзвичайно важлива проблема.
Здається, Вацлав Гавел якось сказав: «Ми сиділи у зоопарку і хотіли свободи. Нас випустили, і ми опинилися в джунглях. Тепер проблема полягає в тому, як нам вижити у цих джунглях». Я згоден із думкою, що сучасна світова цивілізація має концентричну структуру. В центрі — ядро, сімка найрозвиненіших країн, є напівпериферія і є периферія. Найрозвиненіші не впускають нікого до контрольованої ними центральної зони. Вони ще можуть терпіти військову конкуренцію, як США терпіли військову конкуренцію з боку СРСР, але не зносять економічної конкуренції.