ПУБЛІКАЦІЯ "ІСТОРІЇ РУСІВ" ТА ЇЇ ВИДАВЕЦЬ ОСИП БОДЯНСЬКИЙ
Кожний із членів комісії мав окреме завдання: Куліш вивчав архівні і монастирські документи Київщини, здійснював опис книг і рукописів, що зберігалися в бібліотеках Софійського собору, Михайлівського та Нікольського монастирів, Духовної академії і семінарії.
У 1844 році Куліш подав на розгляд комісії "Діаріуш" Генерального хорунжого Миколи Ханенка, отриманого від поміщика Чернігівської губернії Г.Ханенка, праправнука автора щоденника, про що мовилося вище; крім цього Куліш зібрав величезний фольклорний та етнографічний матеріал, який увійшов до фольклорного збірника про національно-визвольну війну 1648-1654 рр. під проводом Б.Хмельницького, виданого з допомогою О.Бодянського в 1847 році, а також у двотомник "Записки о Южной Руси", виданий самим Кулішем в 1856-1857 рр.
Завдання Шевченка полягало в адекватному змалюванні пам'яток. За відсутності фотографії це був чи не єдиний спосіб фіксації старожитностей. Шевченко залишив низку робіт за матеріалами пам'яток Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Кам'янець-Подільщини тощо ("Костьол у Києві", "Аскольдова могила", рисунки "Церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі", "Васильківський форт у Києві", "Китаївська пустинь", "Троїцька церква", "Пейзаж" (краєвид Києво-Печерської лаври), "Вишгород" "Церква Покрова в Переяславі", "Коло Седнева", "Чумаки серед могил", "Трапезна чаша Густин-ського монастиря", "Почаївська лавра з півдня", "Почаївська лавра з заходу", "Собор Почаївської лаври", "Вид на околиці з тераси Почаївської лаври" та багато інших.
Костомаров, відомий уже вчений, автор ряду історико-етнографічних праць мав доручення підготувати до видання Літопис Величка. Нагромаджені джерела під час роботи в комісії дозволили Костомарову розпочати роботу над фундаментальною працею "Богдан Хмельницький". "Ніхто з тих, - захоплювався Максимович, - хто писав про Богдана, не захвачував ще під свою руку такої кількості джерел, і особливо польських, як Д. Костомаров; а тому в теперішній праці його історія про Богдана Хмельницького одержала новий доробок і для вченого кола спеціалістів... його "Богдан Хмельницький" гарний, як широкі дніпровські луки в ту пору, коли красуються вони довгими рядами свіжих трав'яних покосів після вдалої косовиці і своєчасного згрібання". За допомогою П.Куліша і Т.Шевченка Тимчасова комісія зав'язала контакти з головою Московського товариства історії та сторожитностей М.П.Пооіним та його секретарем О.Бодянським, співробітництво з якими принесло солідні плоди. Результатом співпраці стали 2 томи "Пам'ятників" (1845-1846), виданих Тимчасовою комісією, та численні публікації матеріалів з історії України, зокрема, літописів Величка, Самовидця, Граб'янки, Єрлича та інших матеріалів і насамперед "Історії Русів".
У розпорядженні Бодянського було до десяти списків "Історії Русів", які він сумлінно простудіював і, вибравши, на його думку, найоптимальніший варіант, видав її в "Чтеніяхъ Императорскаго Общества Исторіи й Древностей Россійскихъ" під назвою "Исторія Русовь или Малой России". Сочиненіе Георгия Конискаго, Архієпископа Белорускаго" і окремим відбитком у Москві 1846 року.Натхненний патріотичним пафосом "Історії Русів", Бодянський будує грандіозні видавничі плани і звертається по допомогу до співвітчизників: "Время оть времени я намеренъ, тоже самое сделать и съ прочими письменными источниками Малой России, летописями, записками, описаніями, и т.п., на пр., съ Шафонскимъ, Симоновскимъ, и др." З цього приводу він просить усіх надсилати йому матеріали для публікації у "Чтениях". "Искренняя благодарность и признательность современниковъ, занимающихся исторіею, равно какъ и самого потомства, будетъ лучшей наградой темъ, кои воньмутъ этому призыву. Благо, что есть верный и скорый случай исполнить эту священную обязанность истиннаго сына своего народа и отечества".
Відтепер знаменитий літопис Кониського став настільною книгою любителів української старовини. На адресу Бодянського надсилались листи вдячності: "Ви вивели "Исторію" Кониського з пітьми і темряви", - писав удячний Іван Сахаров, за ним Микола Мазуркевич від імені українців, М. Максимович та багато інших. Зворушений Бодянський писав 18 червня 1846 року: "Спасибі тому, хто вповні зрозумів важність Кониського й дав мені змогу видати його так, як, може, сам автор не мріяв бачити себе в такому вигляді раніше ста, півтораста років! Спасибі й спасибі йому”.Надрукована "Історія Русів" зразу попала в поле зору істориків професіоналів, які не могли не помітити наукову неспроможність літопису як історичного першоджерела. Перший засумнівався Панько Куліш, в портфелі якого були літописи Єрлича, Плиски, Самовидця. Літопис Самовидця Куліш вважав таким, "що не має собі рівного між українськими літописами". Тому, прочитавши надруковану "Історію Русів", він не розумів, чому друкування історичних українських джерел почато від літопису Кониського, коли відкрито джерела "в строгішому змислі слова, себто історичні твори. Чи не можна мені якось зв'язатися з "Обществом?" - писав М.Погодіну. - Я приготовив би до друку одні українські сучасні мемуари про війну Хмельницького та про міжусобиці, що були в Україні по його смерті (себто т.зв. Літопис Самовидця). Цей літопис надрукований слідом за Кониським, був би найкращим поясненням "Исторіи Русовъ”". На підставі цих двох творів буде можна багато сказати не тільки про історичні факти України, але й про напрямок, прийнятий цією історією, під науковим оглядом". Надрукований Бодянським Літопис Самовидця (з подачі Куліша) у тому ж році дав можливість зробити порівняльний аналіз не на користь "Історії Русів". З'явилися численні статті Соловйова, Костомарова, Клеванова, які повністю заперечили як авторство Кониського, так і "Історію Русів" як літопис чи історичне джерело Дісталось і Бодянському як видавцеві. Через 25 років Бодянський змушений був публічно виправдовуватися за "поспішне" друкування "Історії Русів": "Чому я почав від "Исторіи Русовъ", тепер, очевидно, можна вже не окривати понук, що приневолили мене так поступити. В тих часах то й знай чулись оповідання, як той, другий, третій пробували видати її (Бодянський має на увазі Устрялова, Маркевича, Гоголя.О.М.), але безуспішно, а тим часом особливості цієї "Исторіи" приневолювали всіх, хто мав нагоду читати й в копіях, що ходили по руках, бажати оголошення її друком, і висувались у такому принадному світлі, зокрема про сміливість автора, про події та пружини подій, як рівно й сама його мова, цілком не подібна до мови інших подібних історій, що природна річ була відважитись, чи можна було цього забороненого овочу зробити доступним для усіх і кожного, а не для одних тільки тих, кому так або інакше пощастилося покуштувати його. До цього прилучилась іще казкова ціна за переписку цієї "Исторіи", якої рівномірно й вимагали за готові її копії люди, що тим займались. Не приховаю і тієї таємної спонуки почати видання українських літописних і інших пам'яток саме цим твором, причому вважалось ось на що: видання "Исторіи Русовъ" друком, чого марно добивались Устрялов, Пушкін, Гоголь, може вдасться "Обществу", що користувалось тоді власною цензурою, зокрема на початку його видавничої діяльності (...) Успіх, думав я, вияснить той шлях, по якому можна буде взагалі порушатись далі, оголошуючи неопубліковані іще пам'ятки друком; неуспіх здійме тягар, звалений проти волі й бажання на плечі молодої людини, що, повторюю, ще не вбралась в пір'я в своєму гнізді. Одначе, як відомо, випало цілком удатно, незважаючи на те, що з кожною книгою "Чтеній" ("Исторія Русовіі" надрукована в перших чотирьох із 1846 р.) щораз більше лякали того, що друкував, усякими страхами"[2]. І після публікації “Історіі” Бодянський проводив велику роботу в пошуках оригіналу, вів активне листування з людьми, які могли б хоч якось наблизитися до розгадки таємниці пам'ятки. І після публікації, всупереч численним розвінчуванням у періодиці, популярність "Історії Русів" не згасала, про що велемовно свідчать згадки сучасників. "Як неприємно, що в мене зачитали примірник "Исторіи Русовъ", - писав М.Максимович О.Бодянському 18 лютого 1857 року, - що Ви подарували мені. А чи знаєте, що в Києві продається вона по 10 і 12 карб. сріблом, і по Україні йде чутка, буцім-то вона це заборонена книга!... Подаю Вам це до відома як звістку, отриману від людини, що приїхала з контрактів”[3]. Розголос цієї пам'ятки, що йшов дещо врозріз з монументально оформленою М.Карамзіним, С.Соловйовим, В.Кпючевським схемою "Государства Российского", був значним. Він суттєво вплинув на формування нової культурно-світоглядної концепції в Україні, що афористично точно визначив Куліш: "...малороссийские произведения Гоголя дали побуждение к обьяснению Малороссии (...) Все, что было до него писано о Малороссии на обоих языках, северно- й южно-русском, без него не могло б произвести того движения в умах, какое произвел он своими повестями из малороссийских нравов и истории. "Тарас Бульба", построеный на сказанниях Конисского и Боплана, сообщил этим писателям новый интерес. В них начали искать того, что осталось не захваченным козацкою позмою Гоголя, и сохраненные ими предания старины получили для ума и воображения прелесть волшебной сказки. Это очарование разлилось й на другие летописи, которых до тех пор не замечали за Конисским. Приведение их в известность привело к сличению; открытые противоречия родили потребность узнать истину”[4]. Устами автора "Історії Русів" протестував народ проти знищення самобутніх форм українського життя; він представляв і виражав ті почуття, що охопили українських патріотів перед образом руїни власної державності, заслугою яких стало прагнення зберегти історичні традиції і пам'ять про кращі часи рідного краю.Автор "Історії Русів" свідомо надав своєму творові характер розповіді про багатовікову боротьбу українського народу за своє політичне і соціальне визволення. Ідею боротьби за права нації та її свободу він зробив провдною, проявивши глибокий патріотизм і громадянську сміливість, чим відразу здобув могутній вплив на українське і всеросійське суспільство, насамперед елітну, патріотичну його частину: Д.Бантиш-Каменського, Миколу Маркевича, О.Пушкіна, М.Максимовича, М.Гоголя, К.Рилєєва, поетів-романтиків, М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка та ін. ще задовго до публікації.