МИХАЙЛО ХАНЕНКО – останній гетьман Правобережної України

Він був останнім гетьманом пропольської Правобережної України (1669—1674). Але якщо досвідчений державний діяч, генеральний писар в уряді Хмельницького Іван Виговський намагався й далі продовжувати політику Богдана, боровся за незалежну Українську державу, одним із творців якої він був, то його наступники Павло Тетеря і Михайло Ханенко слухняно виконували задуми польського шляхетського уряду щодо України.

Родинні перекази свідчать, що його батько Стефан Ханенко ще на початку XVII століття, за козацької доби Петра Сагайдачного, служив у Запорозькому війську і потрапив до татарської неволі. Звідти його викупив польський староста, й Стефан одружився з його дочкою. Польські хроністи XVI-XVII століть Ваповський, Б'ельські, Кромер, Стрийковський та інші твердять, що за один наскок на українські землі татари набирали ясиру й по десять, п'ятдесят, а то й по сто тисяч бранців, не рахуючи десятків і сотень голів худоби та іншого майна. Історики свідчать, що в середині XVII століття кримська орда налічувала 180 тисяч чоловік, а в Криму тоді ж проживало 920 тисяч християн, переважно українців. Не дивно, що й прізвище «Ханенко» татарського походження. Майбутній гетьман був старшим сином у родині. Уперше його ім'я як уманського полковника (цю високу військову і державно-адміністративну посаду він обіймав впродовж 10 років, починаючи з 1656-го, отже, ще за життя Богдана) подибується в документах за 1659 рік серед тієї козацької старшини, що була невдоволена Переяславським договором Юрія Хмельницького з Москвою, бо вія фактично перекреслив Переяславську раду, зліквідувавши автономію України.

Діяльність гетьм-ана Михайла Ханенка припадає на роки «великої руїни», яка наступила після смерті Хмельницького і тривала три десятиліття, до обрання гетьманом Івана Мазепи Г687 року. За Андрусівським перемир'ям 1667 року Україна була поділена Дніпром між Росією і Польщею, а Запорожжя підпадало під залежність обох держав. За словами козацького літописця Самійла Велична (1670—помер не раніше 1728 року), запорожці бачачи цей «упадок Отчизни» своєї, не могли без жалю «вкусити хліба», «спокійно заснути», бо «за незгодою і неприязню обосторонних Дніпра гетьманів» довелось «пусту і мертву Україну, матку нашу, повними сліз оглядати очима і красні жилища отців і праотців наших Зріти диким звірам оселею».

Найвидатнішою історичною постаттю доби «великої руїни» був правобічний гетьман Петро Дорошенко (1665-1676). Тарас Шевченко називає його «славним гетьманом», «славним Дорошенком», а Михайло Грушевський «останнім козаком». У складних історичних обставинах, коли Росія і Польща відмовилися вести з Дорошенком переговори від цілої України як окремої і єдиної держави (а король відмовився вести переговори з ним на умові Гадяцьких статей 1659 року), гетьман мріяв возз'єднати Україну за допомогою Туреччини і тому влітку 1668 року уклав з турками угоду.

Але відразу на перешкоді стали два «гетьмани запорозькі», ставленики чужих держав — Петро Суховій і Михайло Ханенко. Вони завдали Дорошенкові багато клопотів і неприємностей.

Перший претендент на гетьмана Правобережної України Петро Суховій разом з Ханенком і кримською ордою виступав проти Дорошенка, але зазнав нищівної поразки під Стеблевом від військ гетьмана й загонів Івана Сірка, відмовився від гетьманства і ледве втік на Запорожжя.

Тоді з'являється новий претендент на цю ж булаву Михайло Ханенко. Із Запорожжя він писав цареві, королеві, гетьманам, воєводам різні листи, щоб мати їхню підтримку. Так, він намагався схилити на свій бік лівобережного гетьмана Дем'яна Многогрішного, але той сказав: «я о тім і не мишлю». Сам Многогрішний просив царя повернути із Сибіру, Соловків засланих туди за Брюховецького невинних в'язнів-українців. Підлещуючись до царя, він схвалював його союз із польським королем та «північним» гетьманом Многогрішним проти ворогів християнської віри — мусульман. Перебуваючи на Запорожжі, Ханенко разом із,Сірком здійснювали успішні походи в 1670—1671 роках у Крим і турецькі міста Аслан, Джакерман та інші. Тоді ж 6 тисяч козаків три дні билися з ордою, не пускаючи її до Дорошенка. Нарешті, помирилися і домовилися разом воювати проти гетьмана. Цар у відповіді висловлював своє невдоволення легковажним і нерозсудливим вчинком запорожців, які вбили його посланника Юхима Ладиженського. В Інших листах Ханенко доносив, що Дорошенко хоче йти з бусурманами на Москву.Мріючи стати гетьманом Правобережжя, Ханенко енергійно шукає підтримки в польського уряду. З цією метою він через послів кошового отамана Григорія Пелеха, Василя Завалія та інших старшин веде переговори з королем Михайлом Вишневецьким, сином Яреми. Польська сторона пристала на згоду з Ханенком; який ішов на всілякі поступки полякам. Невдовзі Многогрішний повідомляв до Москви, що 8 вересня 1669 року Уманський, Кальницький, Паволоцький і Корсунський полки зібралися на раду під Уманню й проголосили Ханенка гетьманом Правобережної України, а Суховія — писарем. Понад 50 козацьких комісарів на чолі з військовим суддею Семеном Богаченком поїхали до Острога вести переговори з поляками про умови вступу під їхню зверхність, яка мала задовольнити і низових, і городових козаків. Цей документ був скороченим варіантом Гадяцької угоди 1659 року. Одначе її підписали від імені трьох невеликих козацьких полків. Згодом Ханенко, Сірко та запорожці, недалеко Умані, присягнули перед польським гетьманом Яном Собєським і князем Дмитром Вишневецьким на вірність і вічне підданство польському королеві, який зобов'язувався зберігати старі козацькі права і вольності. Комісари привезли Ханенкові з Острога від короля клейноди, прапор, литаври. У зв'язку з обранням на гетьмана Михайла Ханенка той же Самійло Величко через три десятиліття із сумом нагадував: «І таковим-то дійствієм і состоянієм, єдина по обох сторонах Дніпра сущая Україна, бідная і упадлая козакоруськая Отчизна, того 1670 року, на всеконечний свій упадок і запустініє на три гетьманства і части розділися, і єдиноматірна братія за поводом умовредних властолюбців прежде описаних і настоящих тогда гетьманів своїх, в недруги собі обратишися, не слушая словеси Євангельського: аще розділиться дім на ся, то запустієт».