Українці на Кубані: історичний огляд

У російському, як, утім, і в українському суспільстві, дотепер переважає прагнення ігнорувати уроки історії, не бачити їхній очевидний зв’язок з вибухонебезпечними проблемами сьогоднішнього дня. Ось уже ціле десятиліття палахкотить Північний Кавказ. Наявні й ознаки етнічної кризи, що насувається на Кубань. Причин багато, як основні можна назвати невдалу спробу відродження козацтва як впливової військово-адміністративної складової російської політики в регіоні, все зростаючий мусульманський фактор. Переселенська експансія народів Закавказзя разом з агресивно-бездарною національною політикою. І хоча місцеве українське населення не є ні каталізатором, ні передбачуваною рушійною силою назріваючих негативних процесів, є потреба усвідомити місце його в історії і культурі Півдня Росії з початку колонізації цього регіону. Тим більше, що ця роль, при всій її непомітності, найчастіше протягом останніх двох століть була визначальною.

Перші національні об’єднання нащадків запорозького козацтва виникли в кінці 19 - початку 20-го сторіччя, через сторіччя після переселення їх на благодатні землі Кубані. Це відбулося в період завершення нескінченних російсько-турецьких воєн, “замирення” Кавказу, досягнення певного економічного благополуччя області, що дозволило поставити на порядок денний чисто гуманітарні проблеми і вирішувати їх у європейському дусі, а не в традиціях “козачої вольниці”.

Майже ціле сторіччя чорноморські козаки всерйоз не задумувалися про свої національні корені, тому що приналежність до козачого стану в основному забезпечувала їх господарські, військово-політичні і цивільні права. Про те, що козак може ворогувати з козаком, вони стали задумуватися лише після злиття Чорноморського і частини Лінійного військ у єдине Кубанське козаче військо в 1860 р. Під одним дахом зібралися представники двох різних за мовою і культурою народів, що породило як відцентрові, так і доцентрові сили. З одного боку, відбувалося притирання, необхідне зрощування двох складових у щось єдине, що не могло не набрати форми поступової, але неухильної русифікації нових поколінь козацтва, а з іншого, цей же самий процес провокував зародження свідомої боротьби чорноморської інтелігенції, яка народжувалась, за національні права корінних жителів Кубані. Природно, що на початковому етапі вони усвідомлювалися насамперед як право на власну культуру. Перші місцеві українські патріоти: Я. Кухаренко, Я. Мишковський, В. Вареник, В. Золотаренко, І. Подушка - були насамперед козакофілами, але властивий їм глибокий інтерес до рідної мови об’єктивно сприяв тому, що саме тривога за її долю змусила вже їх найближчих послідовників шукати контактів з матінкою-Україною, прагнути до об’єднання розрізнених і нечисленних тоді ще сил. Українську мову чорноморці розглядали як одну з найважливіших складових своєї козачої гідності. І це розуміння вони щасливо передали своїм дітям та онукам. Один із сучасників у самому кінці 60-х років свідчив, що учні катеринодарської гімназії “говорять як на класних заняттях, так і поза малоросійською мовою, ... читають тільки “Енеїду” Котляревського та “Кобзар” Шевченка”. Очевидно про них же, лише трохи доросліших, говорить у своїй історичній записці директор відкритої двома роками пізніше (1871) Першої Кубанської вчительської семінарії Гр. Крижанівський: “Російська мова була для вихованців мовою настільки ж далекою, як, припустимо, мова (старо) слов’янська чи навіть іноземна. …нею рішуче ніхто з жителів станиці не говорив».

Засновник і визнаний лідер усіх перших національних об’єднань українців Кубані так званої “Чорноморської громади” С. І. Ерастов (1856-1953) являв собою тип революціонера, що рано сформувався, виріс, за його власними розповідями, «в оточенні, яке ще зберігало тоді давні запорозькі традиції вільного козацтва». У 1878 році він стає студентом Київського університету й одночасно членом громади молодих українців “Кіш”, бере участь у постановках домашнього театру М. Лисенка, зближується з О. Кониським. У 1880 - поїздка в Женеву і Париж, зустрічі з М. П. Драгомановим та іншими видатними діячами української еміграції остаточно сформували його переконання. Виключений з Київського університету “за неблагонадійність і перебування понад термін за кордоном”, він перебирається в Петербург, де з головою поринає в народовольчу діяльність, працює в гуртку, який об`єднує всю студентську українську молодь столиці. Потім було нове виключення з університету і заслання, роки невлаштованості і революційної роботи, поки в 1894 році не осів у рідному Катеринодарі.До моменту повернення С. І. Ерастова на Кубань козачий край уже не являв собою в культурному плані пустелю, як це було в часи В. Мови (Лиманського). Тут активно працював в обласному статистичному комітеті відомий український етнограф М. О. Дикарєв, який почав найперші кроки по дослідженню української культури Кубані. Для збору необхідних йому фольклорно-етнографічних матеріалів учений мав у станицях кореспондентів з числа вчителів, писарів і простих селян, через них намагався впливати на пробудження національної свідомості козаків. У своїх наукових працях Митрофан Олексійович особливу увагу надавав доказу тотожності української мови і діалекту, що існував на Кубані, а також підкреслював абсолютну подібність свят і обрядів тут і в Україні. “Обласні кубанські відомості” редагував В. Скидан - чудовий публіцист, пізніше шевченкознавець Л. Мельников. Фольклорну діяльність проводили А. Бигдай, Г. Концевич і О. Кошиць. Тут же працював історик і статистик Ф. Щербина, згодом автор двотомної “Історії Кубанського козачого війська”. Ще збирав свої колекції засновник військового історико-етнографічного музею Е. Феліцин і публікував свої численні збірники документів з історії запорозького і чорноморського козачих військ, історик-самоучка П. Короленко. Ці неабиякі особистості ніби створювали історико-культурне тло, на якому і розгорнув свою радикальну діяльність С. Ерастов.