Українська хата

Зв'язок між поселеннями різних типів та етнопсихологічними рисами їхніх мешканців виявлявся й через інші природні (географічні) ознаки, зокрема особливості ландшафту. А він в Україні визначався особливою різноманітністю, адже її територія має і рівнини, і височини та гори, і морське узбережжя; вона або вкрита лісом, або являє собою лісостеп чи степ, своєрідність якого по-своєму впливала на заняття людей, на їхній триб життя й навіть на психічний склад. Про вплив географічного середовища на етнічність і, зокрема, національний характер писав ще у 30-х роках П. І. Кушнер. Верховинці, наприклад, котрим доводиться відповідно до природних умов жити невеликими, часом замкненими групами, можливість спілкування між якими, як правило, є незначною, вирізняються більш відлюдним характером, ніж польовики чи поліщуки. Деяка обмеженість зв'язків між мешканцями гір позначилася на характері розселення та типі поселень. Останні, наприклад у гірських районах Карпат, були здебільшого безсистемними, розташовувалися на певній відстані один від одного.

Певною ізольованістю відзначалися і поселення, розташовані в лісовій частині України. Для їх мешканців, поліщуків, характерним є розмірений триб життя, що зумовило деяку консервацію поліської традиційної культури. Адже ліс, захищаючи людей від зовнішніх ворогів, слугував разом з тим за найнадійніший для них притулок. Духовне єство мешканців лісової зони найрельєфніше виявлялося в їхній демонології та світоглядних уявленнях, пов'язаних з обожнюванням лісу та лісного духу — лісовика. Розкиданість і певна ізольованість поселень — дворів — Полісся спричинили там велику локальність традиційно-побутової культури, що мала, однак, спільну основу. Вона визначалася спокійністю манери, приглушеністю тонів, делікатністю виконання, особливою природністю.

Рівнинні зони формували дещо інший тип людини — тип польовика, трохи відмінний спосіб життя та оригінальну традиційно-побутову культуру, позначену величчю і разом з тим досить одноманітну. Адже однаковість природних форм, як писав Сергій Соловйов, виключає обласні прихильності, веде народонаселення до одноманітних занять; схожість занять викликає одноманітність у звичаях, вдачі, віруваннях; однаковість вдачі, звичаїв та вірувань виключає ворожі зіткнення; однакові потреби визначають однакові засоби до їх задоволення, — і рівнина, якою б вона не була великою, яким би не було спочатку різноплемінне її населення, рано чи пізно стає областю єдиної держави. І, можливо, не випадково, як трактують деякі історики, перше державне утворення — Київська Русь — виникло саме в заданих природою кордонах, у межах розселення полян, тобто населення лісостепової та степової зон.

Не виключено, що цьому сприяли й тісні взаємозв'язки населення різних населених пунктів, як правило, великих і до того ж розташованих на незначній відстані один від одного, що сприяло спілкуванню людей у межах великого ареалу. Не випадково, що саме лісостепова та степова зони створили найбільш сприятливі умови для формування відкритого типу двору, поширеного згодом на всій території України. Це явище пов'язувалося з етногенетичними процесами, ядром яких була Середня Наддніпрянщина, зокрема Київщина, звідки вони розпросторювалися на інші землі України. Таким же шляхом поширювалась і символіка етнічної та національної української культури.Одним із символів матеріальної народної культури українців став відкритий тип двору — не покритий дахом, що відрізнявся від типу дворів, розповсюджених серед усіх сусідніх з українцями народів: росіян, білорусів, поляків, молдаван та ін. Етнічною своєрідністю визначалася й забудова — розташування хати і господарських споруд, хоча вона в Україні пізнього середньовіччя мала кілька варіантів. Один з них — вільна забудова: окремі господарські споруди розміщувалися на дворі вільно, не з'єднуючись спільним дахом; другий — однорядна забудова: всі господарські споруди ставали в один ряд з хатою, нерідко об'єднуючись спільним дахом; третій — дворядна забудова: жилий будинок і господарські споруди розташовувалися один проти одного; четвертий — Г-подібна забудова, коли хата і господарські споруди будувалися по обидві сторони садиби і були об'єднані спільним дахом.

Нарешті, в межах відкритого українського типу двору сформувався ще один різновид забудови — замкнений. Він як певною мірою споруда оборонного характеру побутував їебільшого на етнічному кордоні українського етносу, нібито слугуючи символом його захисту: в Карпатах, де мав назву гражда, або хата у брамах, у правобережному Поліссі — окружний двір, або підварок, у південних районах України — зимівник. Символічно й те, що забудови-фортеці найбільшого поширення здобувають саме у XVII—XVIII ст., тобто в період формування української нації. Адже у той період вони виступали в ролі маркеру, що визначав оригінальність етнічної культури українців і водночас її відмінність від культури інших народів. Усвідомлення ж своєї неповторності, як трактує етнологічна наука, є однією з головних ознак націогенезу та генези національної культури.

Її своєрідність виявлялася також і в характері розміщення хати на подвір'ї. До речі, порядок розташування оселі на садибі зумовлюється не тільки виробничою спрямованістю господарства і не лише особливостями ландшафту чи соціального характеру. Вся система розміщення хати та господарських споруд на українському подвір'ї підкреслювала незалежність, розважливість та грунтовність його господарів, їх певний індивідуалізм увиразнювався наявністю паркану, тину або муру, яким позначали обійстя. Проте висота огорожі була такою, аби можна було спілкуватися із сусідами, опосередковано засвідчуючи товариськість та приязність.