ЕТНОГРАФІЯ СЛОВ'ЯНО-УКРАЇНСЬКОЇ СТАРОДАВНОСТІ

Мегарон — архітектурний комплекс, що звичайно складався з однієї великої зали з вогнищем у центрі. Вхід до неї вів через один або через цілу систему портиків. У пізніші часи він правив за місце відправлення культу та влаштування бенкетів і учт. Проте первісне його призначення було переважно сакральне. Адже ранні індоєвропейці здійснювали обряди й ритуали в своїй оселі або за межами поселення і лише пізніше — у спеціальних святилищах («храмах»).

Перші храми не надто відрізнялися від житла. Це була зорієнтована на південь чи південний схід будівля (така орієнтація, до речі, характерна і для храмів та звичайного житла українців) площею 30—100 м2, іноді з абсидою — закругленою торцевою стінкою, яка, власне, підкреслювала спеціальне, культове призначення приміщення. В північній стороні храму влаштовувався монументальний жертовник, над яким розвішувалися букранії — священні символи. Крім ритуального вогнища, мурувалися печі. Храм оздоблювала геометрична орнаментика, така сама, яка прикрашала керамічний посуд.

З появою храмів виник інститут жерців як певний стан. Жерці були не просто священиками, а й охоронцями етнічних і соціальних традицій, стежили за їх дотриманням у господарській та інженерній діяльності. Про це, зокрема, свідчить ритуалізація багатьох інженерних технологій та господарських робіт.

Згодом, крім храмів, індоєвропейці починають будувати укріплені поселення, палаци, нарешті, й міста. Селища (до 100 житлових будинків), пізніше міста (близько 5000 мешканців) були захищені досить складною системою укріплень: ровом до 10 м завширшки, валом із частоколом або муром, цілою низкою фортифікаційних споруд. Поселення мали здебільшого радіальне планування, в центрі містилися найкраще укріплені споруди — для колективного захисту.

Укріплення поселень, містобудування, а в межах міста будівництво майстерень, тобто розвиток ремісництва, свідчать принаймні про два важливі факти: про деякі зміни в формах господарських занять, а отже, у способі життя й ментальності, та про доволі високий рівень розвитку продукційної економіки, що дозволяв вивільнити частину працівників на здійснення спеціальних функцій. Це призводило також до перетворення соціальної структури суспільства, зокрема до її диференціації: виокремлюється влада вождя, стан воїнів, інститут жерців, з'являються ремісники й ремісництво, община й общинники. Тобто виникає класове суспільство, що є, поряд із появою писемності й розвитком ремісництва, першою ознакою цивілізації.

Індоєвропейська культура — одне з найдавніших і найоригінальніших вогнищ людської цивілізації. Вона дала людству колесо й колісний транспорт, писемність, оптимально пристосоване до природних умов господарство. Саме індоєвропейці в період наступу аріадності, різкої зміни природних умов, зуміли створити новий уклад економіки, перейшовши від традиційного землеробства, що вже не давало гарантованих урожаїв, до кочового способу господарювання, опанувавши відтак безмежні простори від Європи до Китаю та Індії.Розвиток господарства й економіки дав поштовх до розвитку культури — багатофункціональної та багатобарвної, а головне — стійкої, її тривкість і життєвість забезпечила модель культури як відкритої системи, в якій привнесені іншоетнічні компоненти не руйнують структури. Усталена культурна спільність є неабиякою цінністю людства. Вона виявляється в перегукові дивовижних літературних творів давнини: «Авести», Вед, «Махабхарати», «Рамаяни», «Іліади», «Одіссеї», епосу у скандинавів та германців, легенд і казок слов'янських народів, у тому числі давньоруських билин.

Аридизація природних умов і відповідна трансформація економіки, а відтак і культури, сформували новий етнічний образ індоєвропейців на їхній традиційній прабатьківщині. Особливої інтенсивності цей процес набув у південно-східній частині індоєвропейського ядра — у степових районах України, де зустрілися кілька етнокультурних потоків індоєвропейської спільності.

Перший з них — найдавніші середньостогівські племена конярів, котрі поступово просувалися на захід, у Подунав'я, і на схід, у Поволжя, Передкавказзя й до Алтаю, їхні культурні контакти вписувалися в основну праіндоєвропейську лінгвістичну систему: на заході вони контактували з носіями трипільської культури, на північному сході — угро-фінської, на південному сході — картвельської лексики Кавказу. За етнічною ознакою перші племена скотарів були індоіранцями. Дещо пізніше (на межі IV—III тис. до н. е.) тут з'являються інші напівкочові скотарі — носії ямної, нижньомихайлівської та кемі-обинської археологічних культур, що у Подунав'ї взяли участь у формуванні південних індоєвропейців Балканського півострова та Анатолії (фракійців, іллірійців, греків, хетів).

Глибокі культурні традиції землеробів привносили у степову й лісостепову зони України трипільці, назустріч яким рухалися войовничі номади з відносно примітивною культурою кочівників. Отже, територія України (насамперед її степові зони — Причорномор'я, Нижня й Середня Наддніпрянщина) у V—III тис. до н. е. була одним із найінтенсивніших етногенетичних центрів, де перетиналися не тільки різні етнокультурні потоки, а й антропологічні системи.