Мазепа Іван Степанович – славний гетьман України
Народився Іван Степанович Мазепа близько 1640 р. в селi Мазепинці поблизу Білої Церкви в сім’ї українського шляхтича. Освіту здобув у Київському колегіумі та у Варшавській Єзуїтській школі. В університетських центрах Західної Європи прослухав курс лекцій. Деякий час був королівським придворним, виконував доручення польського короля Яна Казимира.
У 1663 залишив короля. Генеральний писар у правобережного гетьмана П. Дорошенка, служба в гетьмана Лівобережної України І.Самойловича. З 1687 — гетьман України. Помер 1709 року в с. Варниці поблизу Бендер. Похований у кафедральній церкві св. Юрія у м. Галаці (Румунія). В осени 1999 р. перепохований у Бануринi.
Радянська історіографія винесла такий вирок І.С.Мазепі: зрадник свого народу і Росії, різко посилив феодально-кріпосницьку експлуатацію селянства, жорстоко придушував селянські повстання.
І зрозуміло чому: імперія не допускала навіть будь-яких натяків про можливість існування незалежної, вільної України. Гетьмани України, окрім Богдана Хмельницького, на думку царя Петра, були ніким іншим як «ворами и изменщиками».
Акценти на зрадництві замінювали трагічніші і печальніші сторінки історії України періоду гетьманщини. Перед Іваном Мазепою, як відомо, гетьманували Дем’ян Многогрішний та Іван Самойлович. Першого з усією родиною було ув’язнено і після тортур заслано в Сибір. Старого ж Самойловича відправлено до Тобольська, а його сина Григорія після тортур страчено в Севську. Половину гетьманських скарбів забрала Москва, решту передано до військового скарбу.
З небаченим дикунством поводилися російські війська в Україні. Ось один з прикладів тих часів: «голови, руки, шиї до плахи рубано, вішано і інші тиранські смерті завдано… мертвих із гробов многих не тилко товариство, но і чернецов одкапувано, голови оним утинано…»
Обрання Мазепи було пов’язане з підписанням нових «Коломацьких статей», в основу яких лягли «Глухівські статті» Многогрішного, але з багатьма застереженнями на користь Москви. Зокрема, в одному з пактів говорилося, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польщею, повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Заборонялося вести дипломатичні зносини з іншими державами. Московська залога, окрім інших міст, мала стати в гетьманській резиденції Батурині для постійного контролю над гетьманським урядом, заборонялося «голосов испущать», що «Малоросийский край гетманского регименту», а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм.
Коломацькі статті заперечували державний характер гетьманської влади, а отже і державність України. «…лише державний геній і глибокий патріотизм нового гетьмана Мазепи зробили так, що низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилися нечинними», — пише О.Оглоблін.
Як же мав поводитися в такій ситуації Іван Мазепа, чи міг він щиро любити сусіда, коли свій народ стікав потом і кров’ю? Серце не з каменю, а тому чинило протидію. Методи різні. Іван Мазепа вибрав мудрість, велику терплячість. Жан-Жак Руссо, французький публіцист, звертає увагу на «тонкий та ніжний розум».
Для досягнення мети використовувалися гроші, подарунки. «Мазепа наказав своїм наближеним скласти опис майна, — пише В.Готвальд, — при цьому виявилося, що частка, яка припадала Москві, була дуже мізерною. Тоді гетьман послав Голіцину не половину, а три чверті описаного майна, разом з повним описом. Він писав, що охоче віддав би й усе, але, за звичаєм, слід нагородити вірних людей. Пізніше виявилося, що чверть, утримана Мазепою, була у декілька разів більшою від трьох чвертей Голіцина. Сам Голіцин, окрім усього, одержав десять тисяч золотом».
З інших джерел дізнаємося, що ціла армія гетьманських агентів працює на нього в Москві, Варшаві, Бахчисараї, Царгороді. Французький посол у Відні повідомляє своєму урядові, що «гетьман Мазепа має скрізь своїх людей».
А скільки було доносів на гетьмана. Оточення ж Петра мовчало, бо «грі-ли» мазепинські щедроти.
Хабар не кращий спосіб завоювання довіри. Але Мазепа мав справу в основному з жорстокими, неосвіченими людьми, для яких Україна була засобом збагачення, великоросійським краєм, другосортним, байдужим. Особливо на цьому фоні вирізнялася постать царя Петра.