Український князь б'є чолом рiднiй Українi (Євген Маланюк)

Євген Маланюк (1897-1968) - один iз найобдарованiших i найiнтелектуальнiших митцiв української емiграцiї та новiтньої вiтчизняної лiтератури в цiлому. Походив iз старого козацького роду, здобув непогану рiзнобiчну освiту. В буремнi 10-тi був спочатку поручиком царської армiї, потiм - старшиною армiї Української нацiональної Ради (УНР).

Пiсля упадку УНР 1920 з тисячами таких, як сам, подався на емiграцiю. У таборi для iнтернованих заснував лiтературний журнал "Веселка". В Чехословаччинi закiнчив гiдротехнiчний вiддiл Української господарської академiї. Хвилi другої свiтової вiйни занесли його аж до Америки. До самої смертi вiн прожив у Нью-Йорку, працюючи в iнженерному бюро.

Ставлення поета до України було дуже складним i неоднозначним. Воно просякло як художню, так i публiцистичну спадщину поета. Найглибшою теоретичною працею є стаття "Малоросiйство", опублiкована 1959 року у Нью-Йорку. Маланюк розглядає "малоросiйство" як типове поняття, вiдносячи його не тiльки до українцiв: "Згадаймо ще донедавна пам'ятний нам тип, наприклад, австрiйця, який, без особливих перешкод, мiг бути одночасно чехом чи хорватом, поляком чи русином-українцем". З його точки зору "малоросiянин" - пересiчний тип iмперської людини, позбавленої своєї нацiональностi. Причому проблема полягає не в систематичному знищеннi української культури Росiєю, а в "нацiональнiй капiтуляцiї", визнаннi своєї вторинностi й "неповноти" свого народу i культури.

В українськiй iсторiї "малоросiйство" проявляється у безвiллi, хитливостi, нерiшучостi, небажаннi творити власну iсторiю. Саме в цьому Маланюк бачить причину поразки Центральної Ради в 1918 роцi.

У "малоросiян" вiдсутня iсторична пам'ять. Вони не хочуть прислуховуватися до урокiв минулого. Та саме в нашiй iсторiї Маланюк знаходить луки цiєї хвороби. "Малоросiйству" вiн протиставляє "мазепинство": опертя, на прикладi гетьмана Iвана Мазепи, на власнi сили, церкву, культуру. Найважливiшим етапом подолання цiєї хвороби Україною вiн вважає набуття державностi, незалежностi нашого краю.

В Маланюковiй поезiї у ставленнi до України тiсно переплелися любов i ненависть. Ця тема розвивалася протягом трьох перiодiв. 1923 року вiн ще повен надiй на революцiйне звiльнення своєї батькiвщини:

Несамовитим криком крови

Роздерлися твої уста:

сурмиш у рупор пурпуровий,

Вагiтна бурями повстань!

/.../

З несамовитого Синаю

Ти - ураганом голосiв -

Гукаєш, кличеш, проклинаєш

В своїй розiп'ятiй красi.

("Несамовитим криком крови").

Проте укрiплення в Українi бiльшовицької влади викликає несподi-вану реакцiю поета:

Лежиш, скривавлена i скута,

Мов лебiдь в лютiм полонi.