Художнє осмислення загальнолюдських цiнностей у творчостi Лiни Костенко

Її називають "царицею поезiї в Українi". Щира й безкомпромiсна, вона нiколи не продавала свого таланту, вiдстоюючи чеснiсть i високу художнiсть поетичного слова. Вiдлига шiстдесятих рокiв застала Лiну Костенко разом з Василем Симоненком на чолi великої групи українських поетiв i письменникiв, якi боролися за лiтературну свободу. А потiм було багаторiчне мовчання - важка "нiмота слiв", напружене протистояння "невидимому страшному монстру", що намагався обламати вiльнi крила її поезiї. Влада боялась її творiв, що вiдкидали офiцiйну iдеологiю й будили нацiональну самосвiдомiсть i людську гiднiсть народу. I хоч вiршi поетеси заборонялись, вони все одно знаходили шлях до серця читача. У теперiшньому духовному вiдродженнi української нацiї є вагомий внесок i Лiни Костенко. У її словi є живий волелюбний дух наших предкiв, драматична доля рiдного краю, пiсенна душа України. Поетеса намагається осмислити й донести до читача невмирущi скарби людського духу.

Протягом усiєї своєї творчостi Лiна Костенко постiйно розмiрковує над роллю поетичного слова в життi людини. У її розумiннi лiтература - це постiйна боротьба добра i зла, справедливостi й несправедливостi, гуманностi й жорстокостi. Поет несе моральну вiдповiдальнiсть за свою творчiсть, тому вiн завжди має бути щирим i чесним. Його художнє слово тiльки тодi чогось варте, коли воно вражає людськi серця. Ця думка висловлюється у вiршi "Страшнi слова, коли вони мовчать...":

Поезiя - це завжди неповторнiсть,

Якийсь безсмертний дотик до душi.

Доля справжнього поета нелегка, праця його - титанiчна. Адже всi слова були чиїмись, а вiн має сказати їх уперше, щоб викликати зустрiчний порух людського серця, допомогти йому пiднестись над буденнiстю.

Вагомим є для поетеси й питання особистої свободи в усiх її формах - розумовiй, фiзичнiй, свободi слова. Вона заперечує монолiтну систему, яка виховує у своїх громадян моральнi та етичнi норми поведiнки, необхiднi для самозбереження в цiй системi. Драматична поема "Снiг у Флоренцiї" висвiтлює тему "марноти днiв, убитих на спокуси". Твiр нагадує про жорстокий рахунок, що його ставить кожному митцевi час i його життя. Спокуса пiдступна й безжальна для митця. Тiльки той, хто здатний її подолати, лишається самим собою. Тiльки вiльна людина може бути творцем своєї долi.

Час вносить свої корективи в життя поколiнь, зрушує цiлi пласти свiдомостi. Епоха технiчного прогресу несе людинi загрозу духовного зубожiння. Тож у вiршi "Вже почалося, мабуть, майбутнє" поетеса нагадує про неперехiднiсть справжнiх моральних, мистецьких i життєвих цiнностей. Людина часто буває слiпою, пiдносячи дрiб'язкове i скороминуче до рiвня iдеалу. Найсучаснiша мода i найгучнiша слава - то лише захоплення швидкоплинне:

Шукайте посмiшку

Джоконди,

Вона нiколи не мине, -

закликає Лiна Костенко. Бо тiльки справжня краса неминуча, лише вона в усi вiки робить людину людиною.

Цiлющим джерелом радостi й натхнення для поетеси завжди була природа. Вона постiйно оживає в її думках, спогадах, даруючи душевну рiвновагу, емоцiйне та естетичне задоволення. Часто у своїх творах Лiна Костенко персонiфiкує природу: "шепоче лiс", "хмари бiгли й спотикалися об грiм", "плачуть i моляться бiлi троянди", "засмiялась провесiнь", "гай знiмає золоту перуку". Глибокий зв'язок зi свiтом природи вносить справжню гармонiю в життя людини.

Та тiльки невмируще почуття любовi гарантує вiчну тривалiсть життя на землi. Лiна Костенко оспiвала велике таїнство любовi як могутнє джерело й оновлення людської душi, втiливши свою душу в народнiй поетесi Марусi Чурай:

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженнi сни.