Створення узагальненого портрету та проблеми iсторичної пам'ятi у поемi Анни Ахматової "Реквiєм"

Усi часи мають своїх лiтописцiв. Добре, якщо їх багато - тодi у читачiв їхнiх творiв виникає можливiсть поглянути на подiї з рiзних бокiв. А ще краще, коли цi лiтописцi (хай вони навiть не носять цю назву, а вважаються поетами, прозаїками або драматургами) мають великий талант, здатний передати не лише фактографiю, а внутрiшнi шари того, що вiдбувається: фiлософський, етичний, психологiчний, емоцiйний тощо.

Саме таким поетом-лiтописцем була Анна Ахматова. Не легким було її життя. На долю "музи плачу" припали революцiя i громадянська вiйна, репресiї сталiнських часiв i втрата чоловiка (якого розстрiляли), голод, замовчування, спроби дискредитацiї її як поета. Але вона не здалася, не втекла, не емiгрувала, а продовжувала залишатися зi своїм народом.

На самому початку її творчостi нiщо не свiдчило про те, що колись Анна Ахматова спроможеться написати поему "Реквiєм". Нiщо, крiм великого таланту. Не випадково її (як i М. Гумiльова) було визнано одним з лiдерiв акмеїзму, однiєї з модернiстських течiй "срiбного вiку" росiйської поезiї, одним з принципiв якого було (на думку с. городець кого) брати в мистецтво тi миттєвостi, якi можуть бути вiчними. Досконала поетична технiка, що культивувалася в середовищi акмеїстiв, та типова для них схильнiсть до широкого узагальнення доповнювала ся у Ахматової, яка спочатку обмежувалась традицiйною для поетес темою кохання, ще й тонкою психологiчнiстю.

Але життя вносило свої корективи в тематику, не давало вичерпуватись особистими проблемами, тим бiльше, що причини трагедiй Анни Ахматової були й причинами трагедiй усього народу. Й особисте сплiталося з загальним, а поетичний талант дозволяв перетворювати страждання на незрiвнянi рядки вiршiв.

Я тодi була з своїм народом,

Там, де мiй народ, на лихо був, -

пише Ахматова.

Так, вона завжди була там, де тисячi тисяч звичайних радянських жiнок, i вiдрiзнялася вiд них лише тим, що мала змогу поетично змалювати те, що бачила.

Поема "Реквiєм", один з центральних творiв усiєї творчостi Анни Ахматової була написана пiсля того (i пiд час того), як поетеса "провела сiмнадцять мiсяцiв у тюремних чергах в Ленiнградi". Поема складається нiби з окремих вiршiв, не має зовнi стрункого сюжету, але насправдi композицiя її досить чiтка, а перехiд вiд одного епiзоду-миттєвостi (нагадаємо - вiчної миттєвостi) створює навiть певну наскрiзну дiю. Прозаїчний уривок "Замiсть передмови" пояснює, звiдки виник задум, "Присвячення" декларує авторське ставлення до теми i власне те, про що йтиметься у основнiй частинi, але вже у "Присвяченнi" замiсть займенника "я" стоїть "ми":

Ми не знаєм, будневi пiдлеглi,

Чуєм лиш ключiв iржавий скрегiт

Та важкий державний крок солдат.

Отже, Анна Ахматова розповiдає не лише про себе, її лiрична героїня - це, крiм неї, ще й усi "мимовольнi подруги", що пройшли кругами пекла вiд арешту близьких людей через чекання до вироку. "Нi, це не я, це хтось iнший страждає", - не лише вiдсторонення вiд власного стану душi, а знову натяк на узагальнення.

Хiба можна роздiлити, про кого саме йдеться в рядках:

В домi - голод i пiтьма.

Хвора жiнка в нiм. Сама.

Мужа вбито. Син в тюрмi.