Вiдображення прагнення народу до нацiональної самостiйностi, до волi в поемi Iвана Франка "Мойсей"

Коли уярмлений, знесилений український народ стояв над прiрвою своєї духовної смертi, йому явився пророк Тарас i вiдвiв вiд безоднi, поставивши насторожi коло "рабiв нiмих" своє безсмертне слово. Народу завжди потрiбен був поводир, який вказував би шляхи у свiтле майбутнє. Услiд за Шевченком звелася з високих Карпат могутня постать Iвана Франка, позначена печаттю Вищого Духу. Великий Каменяр усвiдомлював, що його призначення - в тяжкiй працi торувати народу шлях до прогресу i свободи. Самозречено працюючи в усiх галузях духовного життя Галичини, Франко "двигав на собi мало не половину всього творчого труда поневоленої нацiї", щоб витягти її з багна провiнцiалiзму. Однак цей титанiчний труд не був належно оцiнений сучасниками. Мабуть, така гiрка доля усiх пророкiв. Роздумам про взаємини вождя i народу, про iсторичнi шляхи нацiї Франко присвятив свою поему "Мойсей".

Поета приваблювала трагiчна постать бiблiйного пророка, який, рятуючи свiй народ вiд рабства, повiв його через пустелю до "землi обiтованої". Сорок рокiв блукань втомили людей. Настрої незадоволення, роздратування, гнiву все з бiльшою силою охоплюють їх, i зневiра вкрадається в безсилi душi. Ота омрiяна країна щастя здається людям химерою, маревом, плодом хворої уяви старого, немiчного дiда, який прирiк їх на голод i страждання в цiй безлюднiй пустелi. I народ починає ремствувати, опиратися Божим намiрам, незважаючи на мудрi застереження пророка, i врештi проганяє Мойсея, не зрозумiвши його високих прагнень. Люди готовi промiняти iдеал свободи на сите, спокiйне, безтурботне життя. Даремно пророк звертається до їхнього сумлiння, нагадуючи про особливу мiсiю народу Iзраїлю у Божому промислi:

Так i вибраний Богом народ

Мiж народами вбогий,

Де пишнота i честь, там йому

Зависокi пороги.

Читач не сумнiвається, що мова йде про український народ, якому теж посланi великi випробування в iм'я великої мети. Та чи свiдомий вiн своєї iсторичної ролi, чи готовий до життєвого подвигу? Ще в пролозi поет висловлює гiрке розчарування пасивною покiрнiстю долi, ганебною смиреннiстю, що перетворила народ на "паралiтика", "тягло", нiкчемного раба:

Невже повiк удiлом буде твоїм

Укрита злiсть, облудлива покiрнiсть

Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував i заприсяг на вiрнiсть?

Алегоричний змiст бiблiйного сюжету настiльки прозорий, що безпомилково вловлюється у кожному образi. Коли ж тi перерожденi, здрiбнiлi, звироднiлi нащадки козацького роду жахнуться свого повiльно го вичахання, вирвуться з рабства i помандрують пустелею страждань та духовного очищення до святої країни Свободи? Франко був певен, що український народ, позначений могутнiм духовним потенцiалом i справжнiм Божим даром, заслуговує на кращу долю, проте йому не вистачає рiшучостi, волi, людської гiдностi, щоб усвiдомити себе великою нацiєю, здатною створити власну державу. Поет розумiв свою мiсiю духовного провiдника, бо поклав собi на плечi весь тягар вiдповiдаль ностi за долю народу i вiддав йому весь жар палкої любовi:

Ти мiй рiд, ти дитина моя,

Ти вся честь моя й слава.

В тобi дух мiй, будуще моє.

I краса, i держава.