Трагедiя закоханого серця в лiричнiй драмi Iвана Франка "Зiв'яле листя" (II варiант)

Непохитний воїн духу, революцiонер i каменяр, Iван Франко, уявляється людиною мiцного душевного гарту, залiзної волi, яка затисла в твердий кулак усякий вияв нiжного почуття. Та прочитавши збiрку "Зiв'яле листя", вiдкриваєш для себе iншого Франка: трепетного i вразливого, тривожного i покiрного, здатного на велику любов i глибоке страждання. Слово поета набуває нового забарвлення, iншої тональностi. Зiткане з мiсячного сяйва, хмiльного чар-зiлля, свiтанкових рос, квiткових пелюсток, таємничого шепоту й нiжного зiтхання, воно дихає свiжiстю, повнотою життя, вiчною молодiстю душi.

Тiльки чому ж так рано душу торкнув осiннiй холод, чому зiв'яло листя на деревi любовi? Не радiсною весняною повiнню розливається серце лiричного героя, а холодними рiками розпачу й туги. I накинуто на ту осiнню любов чорний серпанок скорботи. Поет приречений на палке, безнадiйне почуття, яке нiколи не торкнеться холодне серце гордої красунi:

Щось щемить в душi, мов рана:

Се блiдая, горем п'яна,

Безнадiйная любов.

Почуття лiричного героя мiнливi, як осiннiй день: надiя, розлука, смуток, i знову пориви до щастя. Кохана зневажила цвiт його душi, згордувала чистим коханням, зруйнувала свiтлу мрiю, та вiн не бажає їй помсти. Мудрому серцю поета давно вiдомi вселюдськi закони добра i зла, за якими вбивство любовi карається, як важкий грiх. Вiн знає, що дiвчинi вiдiллються його гiркi сльози й пекучi муки, та не злорадство, а спiвчуття й жаль сповнюють його серце:

Та боюсь за тебе дуже,

Бо любов - то мстливий бог;

Як одно її зневажить,

Любить мститься за обох.

Справжня любов завжди великодушна. Герой прощає коханiй усi кривди й образи i вже готовий зраненим серцем прийняти кару на себе. Особливо го лiризму й задушевностi вiршам Франка надає поетика народної пiсенної стихiї. Поезiя "Червона калино, чого в лузi гнешся?" написана у формi дiалогу, характерного для фольклорних творiв. У народних пiснях червона калина виступає символом нiжної i вродливої дiвчини. У Франка цей образ втiлює прагнення до свiтла i сонця, любов до життя i найглибшi людськi переживання. Кохання - то сонце в його життi, хай i зрiдка воно визирає iз-за похмурих осiннiх хмар. Блискуча iмiтацiя пiд народну пiсню, її чаруюча поетика вiдтворена i в поезiї "Ой ти, дiвчино, з горiха зерня". Контрастнi народнопоетичнi порiвняння малюють суперечливий образ коханої, в якому ясна краса поєднується з гордою вдачею:

Ой ти, дiвчино, з горiха зерня,

Чом твоє серденько - колюче терня?

Чом твої устоньки - тиха молитва,

А твоє слово гостре, як бритва?

Поезiя вiдтворює драматизм нiжної любовi лiричного героя, для якого втрачена мила є водночас i радощами, й горем. Лишилась тiльки невгасима любов, яка ранить його серце. Хоч кохання i принесло поетовi бiль та розчарування, вiн не проганяє його зi свого серця. У вiршi "Чого являєшся менi у снi?" лiричний герой, незважаючи на глибоке страждання й душевнi муки, лелiє чистий образ коханої, що тiльки у снi приходить до нього. Боляче щемить серце вiд того прекрасного марева, яке нiколи не стане дiйснiстю. Яснi очi коханої запалюють його душу вогнем почуттiв i бажань, але вiн змушений щоразу приборкувати своє нерозумне серце. Та хiба любов пiдвладна волi й розуму? Хвиля почуттiв накочується з новою силою, i той потiк, ту могутню стихiю вже не зупинити. Покiрно впускає її лiричний герой у своє серце, щоб хоч у снi зазнати п'янкого щастя кохання: