Уславлення мужностi й сили людського духу в поезiї Лесi Українки

Орлинi крила маєм за плечима,

Самi ж кайданами прикутi до землi.

Тому погляд поетеси, натхненний спiв її найчастiше звернений у майбуття, де за валунами важкої свинцевої дiйсностi очам ясновидним уже вiдкривались сонячнi ландшафти свободи. А поки що Леся Українка засвiтила "досвiтнi огнi" своєї поезiї серед безмежної самодержавної ночi.

Яку ж треба було мати вiдвагу духу, щоб i серед тої, здавалось би, вiчної суспiльної байдужостi гукнути в пiтьму: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала…" Поетеса не боялась таких "необачних слiв"! Та й свої мистецькi симпатiї вона вiддавала тим, чий дух не корився сiрому будню, спiвала хвалу натурам цiльним, незламним, тим, хто, пориваючись до ясного завтра, мiг би сказати про себе вустами одного з персонажiв поеми "В катакомбах":

Не я один духовну спрагу маю,

Не я один так серцем голодую…

Пiд шаленим вогнем ганебних царських указiв, пiд невщухаючим обстрiлом заборон та переслiдувань стояла прекрасна Леся Українка з вояцьким щитом, мов легендарна дiвчина-витязь, закута в лати свого безстрашшя, гiдностi й правоти:

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повиннi загинуть обоє!

За глибоким переконанням письменницi, лити сльози над українським безталанням - ще не велика послуга для краю:

Доволi вже їм литись, -

Що сльози там, де навiть кровi мало?

Щастя народу поетеса виборювала, щастя особисте - оплакувала. Ридань немає у її вiршах, але така туга в них, такий глибокий сум, що не можна не почути плачу нiжного Лесиного серця:

Є десь на свiтi мiй коханий,

Мiй хоч несуджений, та мiй єдиний!

Кого не зачарує бентежне i зоряне, свiтле i щире кохання Лесi Українки до Сергiя Мержинського? Кого не засмутить це гiрке i надривне, таке нещасливе кохання?

Криком зраненої лебiдки зiрвався розпач з її вуст:

"Крiзь темряву у простiр я простягаю руки до тебе:

вiзьми, вiзьми мене з собою, а буде мiй рятунок. О, рятуй мене, любий!"

I це страшне горе переживала Леся. I смiялась крiзь сльози. I спiвала крiзь сльози пiснi своїм зболеним i змученим серцем. Невилiковно хвора, Леся Українка дарувала iншим снагу свою та науку життєлюбства, жила обличчям до сонця i повертала до нього людей. Як вона сподiвалась на щастя! Як вiрила у вiчнiсть народу свого!Свiтло Лесиної душi, її слова засяяли з нашої землi й ще багато столiть горiтимуть над свiтом. Вона завершила свiй шлях так, як i починала: зi спiвом на вустах!