Проблема вiдповiдальностi за долю батькiвщини у драмi Лесi Українки "Бояриня"
Минуло десять рокiв вiд дня проголошення незалежностi України. За цi роки моя країна пройшла нелегкий шлях випробувань, становлення державностi. I завжди мої земляки з особливою увагою придивлялися до постатей своїх лiдерiв, перш за все враховуючи ступiнь їхньої вiдповiдальностi за долю України та її майбутнього.
Мабуть, у цьому i полягає головний критерiй справжнього патрiотизму: твоє щире вболiвання за долю батькiвщини, вмiння вiдстоювати її честь та гiднiсть, навiть поступаючись власними iнтересами.
Таке завдання - не кожному пiд силу. I це доводить Леся Українка у своїй драматичнiй поемi "Бояриня". Присвятивши твiр найдрама тичнiшим подiям нацiональної iсторiї - добi Руїни, письменниця з болем i осудом висвiтлює проблему нацiональної пасивностi i зради. Колись Шевченко писав про таких "синiв України":
Раби, пiднiжники, грязь Москви,
Варшавське смiття - вашi пани,
Ясновельможнiї гетьмани.
I ось - як продовження Шевченкового послання "I мертвим, i живим..." - Лесина "Бояриня", яку, один раз прочитавши, дуже важко забути. Перш за все, захоплює образ Оксани. Туга за рiдним краєм, вiдчай, бiль за приниження рiдної землi, власне безсилля спричиняють смерть молодої українки. Та за всiма цими абстрактними поняттями стояли конкретнi постатi, люди, що своїми дiями, на мiй погляд, щоденно морально вбивали дiвчину. Може тому, що менi дуже сподобався образ Оксани, у мене цi запродавцi викликають огиду i зневагу. На жаль, їх немало було i в славетнiй iсторiї моєї країни, та час доводив їхню нiкчемнiсть, а оновлена Україна завжди поставала з непохитною гiднiстю...
У своїй драматичнiй поемi Леся Українка переконує всiх, що "Руїна" починається з малого - зi зруйнування святого в душах людей. Епохи не iснують самi по собi - їх творять люди, причетнi до iсторичних подiй. Так i в епоху Руїни руйнування почалося в людях. Леся Українка показала, як нацiональна елiта стала на шлях вiдступництва вiд власних принципiв, зради власної честi i честi батькiвщини. I все - заради власного благополуччя:
...От згодом
в царя я буду на малiй беседi.
Як буде вiн пiд чаркою, то, може,
я догоджу йому, вiн часом любить
пiсень "черкасских" слухати та жартiв...
Важко усвiдомлювати, що Степан, чоловiк Оксани, таке говорить про себе, бо спочатку його образ викликає в мене симпатiю. Вiд батька вiн дiстав разом з "московськими соболями" заповiт "вже на чужинi служити рiднiй вiрi, допомагати хоч здалека пригнобленим братам, єднаючи для них цареву ласку". Так Степан стає боярином i продовжує служити Українi "з-пiд царської руки". Та поступово його надмiрна обережнiсть переросла в боягузство й бездiяльнiсть. Степан поводив себе по-лакейськи, боявся розгнiвити хазяїна; танцював "Стьопка-холоп" тропака перед царем i в прямому, i в переносному значеннi.
Страждання Оксани, спричиненi такою поведiнкою коханого чоловiка, - це, на мiй погляд, страждання самої письменницi, що образ своєї героїнi символiчно порiвнює з образом всiєї України. Ось чому болить i письменницi, i нам, сьогочасним читачам! Бо бути державним дiячем (а Степан був саме таким) i нiчого доброго не зробити своїй батькiвщинi - означає руйнувати, а не будувати. Ось чому "Бояриня" є актуальною в усi часи iсторiї моєї держави. Вона вимагає не допускати "Руїну у душi, щоб прожити гiдно життя, аби не вiдчувати сорому перед батькiвщиною, перед рiдним народом i його нащадками".