Романтичний iдеал нацiонального визволення в раннiй лiрицi Павла Тичини

Його називали великим спiвцем нової ери, поетом "руху мас". I нерiдко дорiкали за iдейну незрiлiсть раннiх творiв. Та саме в раннiй лiрицi Павло Тичина був чесним, щирим i по-справжньому талановитим. Тепер поета iнодi звинувачують у конформiзмi, втратi творчого "я". Та хто може судити людину, не знаючи обставин її життя? Так, творчий шлях Тичини позначений художнiми вершинами i невдачами. Не завжди вiн мав змогу писати так, як вiдчував i мислив, були в його творчому доробку й вiршi, позбавленi будь-якої художньої вартостi. Та всеж учень "великого сонцепоклонника", спiвець "Сонячних кларнетiв" i палкий патрiот України - це постать першої величини в українськiй лiтературi ХХ столiття. Його рання лiрика наскрiзь пронизана сонячною музикою, сповнена життєдайної сили, енергiї, захоплення красою свiту, хоч i звучать у нiй подекуди тривожнi мотиви.

Змiни в суспiльному життi викликали у поета суперечливi почуття. Здається, революцiя принесла надiю на нацiональне визволення i свободу українського народу. Проте нове життя народжувалось у кривавих класових битвах, а душа поета не приймала кровопролиття i смертi. Вiрш "Хто ж це так iз тебе насмiяться смiв?" викриває грабiжницьке обличчя братовбивчої громадянської вiйни. Тичина в художнiй формi ставить гострi питання, якi хвилюють українського патрiота:

Хто ж це так iз тебе насмiяться смiв?

Хто у твоє серце нiж загородив?

Поет близько до серця взяв страдницьке життя українського народу, змалювавши вражаючу картину великого горя, яке принесли в нашу країну революцiя й вiйна. Хто винен у цiй трагедiї? Поет не дає вiдповiдi, але вона i так усiм вiдома, тому питання звучить риторично, як болючий роздум про велике суспiльне зло, що нависло над Україною. Бiльшовики обiцяли народу райське життя, та хiба можна йти до нього з чорною злобою в серцi i кривавою зброєю в руках?

I сказали людям: ми вас поведем!

Рушимо з ножами у наш край-едем.

Обiцянки нової влади виявилися марними, облудними. Поетове серце болить за обдурений i скривджений рiдний народ. Мотиви туги й вiдчаю ще бiльше посилюються в циклi "Скорбна мати". Яке майбутнє чекає Україну, зморену голодом, спустошену вiйною, зранену i розтерзану? Плаче жiнка над загиблим сином, тужить Божа мати, вражена картинами страшного горя, голосить i побивається ненька Україна над своєю недолею. I поетове серце розривається вiд болю та жалю:

- За що тебе розп'ято?

За що тебе убито?

Настрої вiдчаю i приреченостi, якими сповнено вiрш, здаються такими не властивими Тичинi, якого ми знаємо як бадьорого, оптимiстичного, що впевнено прозирає у "свiтле майбутнє". Розгублений, пригнiчений, вiн нiби стоїть серед великої руїни i гарячково намагається осмислити подiї, що вiдбуваються. Iнколи йому вчувається "золотий гомiн" в ритмах нового дня, вбачається якась непевна надiя на нацiональне вiдродження України. Та надiї не справдились, розiгнанi чорним вороном:

Чорний птах,

чорний птах кряче.

I навкруг

калiки.

Сувереннiсть нашої держави не вистояла, "чорнокрилля" надовго закрило небо України. Поет болiсно переживає крах прагнень рiдного народу. А так бажалось щастя-долi багатостраждальному краю! Адже вiн любить його до щему в серцi, нiжно лелiє в душi образ вiльної, незалежної України. Гарячими патрiотичними почуттями сповнено вiршi "Україно моя, моя люба Вкраїно", "Не раз ти бував у наших краях". Iз гордiстю i замилуванням пише Тичина про свою Вiтчизну, освiдчуючись їй у палкiй любовi. Тодi вiн ще мiг писати щиро i чесно, бо патрiотизм ще не встигли наректи нацiоналiзмом, i майбутня репресивна машина тiльки проектувалась. Проте до її пуску лишалося зовсiм небагато часу...