Вiдкриваю свого Павла Тичину
Кажуть, поети розквiтають раз на вiку. Якщо це правда, то Павло Тичина розцвiв у молодi роки, коли з'явилися "Сонячнi кларнети" (1918), "Замiсть сонетiв i октав", "Плуг" (1920), "В космiчному оркестрi" (1921), "Золотий гомiн" (1922), "Вiтер з України" (1924). Це справдi неперевершена, видатна поезiя, в якiй переплелись i краса людських почуттiв, i сприйняття революцiї i громадянської вiйни на Українi як надiї на соцiальне, нацiональне та духовне визволення, i жорстоке розчарування дiйснiстю. Мабуть, можна скiльки завгодно говорити зараз про "непослiдовнiсть" поета, його "роздвоєнiсть", але, я думаю, спочатку треба подивитися на тогочаснi подiї очима молодого митця, пропусти їх через його вразливе серце. I тiльки тодi, усвiдомивши першовитоки трагедiї Тичини, можна зрозумiти, чому i як в однiй особi поєдналися два поети. Саме таким побачив я "свого Тичину".
З одного боку - "Ви знаєте, як липа шелестить", "Коли в твої очi вдивлюся", "Пастелi", "Пам'ятi тридцяти", "Загупало в дверi прикладом". З другого - "В iм'я людини", "Партiя веде", "Комунiзму далi виднi". Дуже хочеться вiдповiсти на це питання так, щоб й iншi зрозумiли i полюбили його, як я.
Ось вiн постає перед нами автором "Сонячних кларнетiв": молодий iнтелiгентний талановитий юнак, що уважно вдивляється у свiт i напружено шукає вiдповiдi на питання: в якому зв'язку перебувають природа i люди, добро i зло? Що є визначальним? Поет доходить висновку, що все у свiтi взаємопов'язане. Це вiдкриття сповнює його радiстю, i нею вiн дiлиться з нами:
Гаї шумлять -
Я слухаю.
Хмарки бiжать -
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душi моїй
так весело.
Та поступово подiї першої свiтової вiйни переконують П. Тичину, що цей оспiваний ним свiт такий далекий вiд гармонiї. Але молоде серце прагне добра, вiрить у добро i творить його, - так з'являються вiршi циклу "Енгармонiйне", "Хтось гладив ниви", "Блакить мою душу овiяла". Менi здається, що саме вiра в гармонiю свiту, оптимiзм вирiзняли поета з-помiж його попередникiв i сучасникiв. А ще - передчуття революцiї. Саме тодi народилися рядки:
Гей, вдарте в струни, кобзарi,
Натхнiть серця пiснями!
Вкраїнськi прапори вгорi -
Мов сонце над степами...
I знову - радiсть, свято, небувале пiднесення у "Золотому гомонi". Та з'являється передчуття бiди:
Чорний птах - у нього очi - пазурi!
Чорний птах iз гнилих закутiв душi,
Iз поля бою прилетiв,