Лiричний герой збiрки поезiй Павла Тичини "Сонячнi кларнети"
Iнодi дивуєшся, як щедро природа надiляє деяких людей своїми дарами. Не поскупилася вона на них, коли надiляла мистецькими здiбностями сина сiльського дяка з-пiд Чернiгова Павла Тичину. Спiвочий талант поєднався з винятковими музичними здiбностями, а його захоплення живописом поступилося лише перед поетичним даром. Так на лiтературному небосхилi України спалахнула зiрка, що за силою i красою свого сяяння стала гордiстю української лiтератури. У її iсторiї постать спiвця "Сонячних кларнетiв" не має собi рiвних за глибиною осягнення свiтової гармонiї й дисонансiв, за емоцiйнiстю, символiкою та оригiнальнiстю вiршування.
Коли я читав поезiї "Сонячних кларнетiв", то вiдчував, що зi мною розмовляє добрий, щирий i розумний друг. Вiн схвильовано вiдкривав менi свої чистi, потаємнi почуття, розповiдав про найдорожче, захоплював своїм викриттям сутi природи, навчав її розумiти i любити. Вiн наче запросив мене у свiт, де панує гармонiя i краса. I я, зачарований рядками його вiршiв, пiшов за ним у свiт гармонiї природи i людини, iнтелекту й духовностi, почуття й обов'язку, нацiонального i загальнолюдського, землi i космосу:
Блакить мою душу обвiяла.
Душа моя сонця намрiяла,
Душа причастилася кротостi трав -
Добридень! - я Богу сказав!
Поступово i я перейнявся радiстю, яку щедро дарує всiм мiй новий друг - лiричний герой "Сонячних кларнетiв". Вiн прагне логiчно пояснити, розкрити таємницю щастя своїм читачам. Вiн сам творить гармонiю i кличе у свiй дивний свiт: будьте молодi й щасливi! Радiйте! Життя того варте!
Зачарований спостерiгач i замислений мрiйник, герой першої збiрки Павла Тичини намагається передати свiй пiднесений стан влучним мис-тецьким засобом: вiн переконливо малює живi, радiснi, iнтонацiйно багатi картини. Тiльки людина, закохана у свiт в усiх його проявах, спроможна створити таку красу:
Йду в простори я, чумний, тривожний
(Гасне день, облiтає, мов мак).
В моїм серцi i бурi, i грози,
Й рокотання - ридання бандур.
I тут я вiдчув, що в душi героя поєднався оптимiзм з якимось очiкуванням. Очiкуванням чого? I друг вiдповiдає менi тривожними рядками:
Буде бiй
Вогневий!
Смiх буде, плач буде...
Перламутровий...
Мабуть, саме ця вiдповiдь допомагла менi зрозумiти, що, хоч найголовнiшою ознакою свiтлої поезiї "Сонячних кларнетiв" є тонке спостереження навколишнього свiту i милування його гармонiєю, однак це книга передчуття сподiваного щастя, яке так i не справдилося. Я бачу лiричного героя в скорботi: вiн приймав революцiю, що несла надiї Українi, але його вразлива душа не могла змиритися з її жахами. Вiн сумно зазначає: "Не буть нiколи раю, у цiм кривавiм краю", але тiльки безмежною любов'ю сповненi його почуття: