Максим Рильський - майстер поетичної форми ("Яблука доспiли", "Шопен")
У словi рiдному велика сила є,
Що розбива гранiт i золото кує.
/ М. Рильський /
Українська поезiя дала людству таких велетнiв свiтового рiвня як Франко, Леся Українка, раннiй Тичина, Маланюк, Барка, Стус. Та з-помiж них постать Максима Рильського вирiзняється яскравими неповторними гранями. Його творчий доробок вражає вагою зробленого, довершенiстю художньої форми, вишуканiстю образу та глибиною думки.
Шедеврами української поезiї стали вiршi Рильського раннього перiоду, серед яких "Яблука доспiлi, яблука червонi!" сприймається з особливою глибиною i хвилюванням. У цьому вiршi ми бачимо Рильського, сповненого пластики почуттiв, якi навiть у розлуцi розсипаються цiлою палiтрою напiвтонiв. У мене складається враження, що я не читаю, а зримо бачу, душею вiдчуваю кожний рух рядкiв твору. Так вiдкривається перед нами Рильський - художник, митець слова. Образна мова i побудова вiрша допомагають розкрити момент внутрiшнього прозрiння героя. Початок - лаконiчний, крупним планом:
Яблука доспiли, яблука червонi!
I вже пiдсвiдомо у серце закрадається тривога: червоний колiр - це нiби знак застереження, знак оклику, почуттєвий вибух. А далi - сум i невловимий розпач: "Яблука доспiлi… Вже й любов доспiла…"
Логiчним завершенням сигналу тривоги є роздум: "Я пiду - i може, бiльше не прийду." Я розумiю, що непросто далося герою це ще невпевнене припущення, воно нiби народилося пiд час руху, що переданий у динамiцi: "Ми… йдемо стежкою… Ти мене… проведеш до поля. Я пiду…" I як пiдсумковий момент руху - прощання.
У другiй строфi Рильський подає через самозаглиблення опис внут-рiшнього стану за допомогою метафор, порiвнянь, поєднання елементiв руху i кольору. Але прозрiння - попереду, йому вiдведено третю строфу. У її перших двох рядках подається картина загального переходу природи в iнший стан ("поля жовтiють i синiє небо"), i природним елементом цiєї картини перетворення стає останнiй акорд драми кохання:
Поцiлуй востаннє, обнiми востаннє;
Вмiє розставатись той, хто вмiв любить.
Мелодiйною красою серед iнших поезiй Рильського вирiзняється вiдомий його вiрш "Шопен", в якому досягнута спроба автора перекласти людською мовою самобутню, незрiвняну музику Шопена. Автор зумiв вiдтворити почуття, уявлення, переживання лiричного героя, навiянi вальсами:
В чиїх очах не заблищала iскра
Напiвкохання чи напiвжурби
Вiд звукiв тих кокетно-своєвiльних,
Сумних, як вечiр золотого дня,
Жагучих, як нескiнчений цiлунок.
Автор прагне передати словами ритм, мелодiйнiсть незрiвнянної музики великого польського композитора, всесвiтньо вiдомi вальси якого М. Рильський дуже любив. Вже в першiй строфi вiн характеризує звуки шопенiвського вальсу, використовуючи цiлу гаму епiтетiв, пiдсилених порiвняннями: "кокетливо-свавiльнi", "…сумнi, як вечiр золотого дня". Поет припускає у поетичнiй уявi, що звуки вальсу - це переплавлене почуття музиканта, його нещасливе кохання до Жорж Санд; чи, може, це - вiдлуння гiркої розлуки з батькiвщиною. Рильський, використовуючи широку палiтру художнiх засобiв, передає ту повiнь емоцiй, якi народжує в душi людини музика; серед них найбiльше епiтетiв: усмiшка примхлива, срiбна даль, сива невiдомiсть. Таємничiсть музики пiдсилюється риторичними питаннями, що передають емоцiйнiсть автора вiд "нiжного виходу звукiв". Ми розумiємо, що емоцiйнiсть - це спiльна риса для музики i поезiї.