"Тiльки той щасливий, хто любов'ю сяє, в свiтi ж без любовi i життя немає" (Володимир Сосюра)
Кохання... Воно вiчне i всевидюще, воно всемогутнє, бо воно - основа життя i дiяння, вогонь боротьби i радостi.
Це почуття приходить до нас незалежно вiд нашої волi й бажання. Воно окрилює, бо воно найбiльш велике й благородне, священне.
Бувають такi хвилини, коли зрушується в тобi бажання подiлитися з людьми таємними думками, вогненними буквами написати їх по небосхилу, як колись мрiяв про те Гайне, щоб усi люди планети побачили, яке почуття виявляє твоє серце.
Трапляються хвилини, коли хочеться поговорити з багатомовним народом, порозмовляти з людьми, близькими i дорогими, вiдкрити їм серце своє, розповiсти про себе - чому ти радiєш i чому сумуєш.
Читаючи поезiї I. Франка, Лесi Українки, В. Сосюри, саме так уявляєш їхнє прагнення зблизитися з людьми, i здається, що для цього вселюдського гомону розкривається їхня душа, сповнена нiжностi i теплоти для всiх добрих людей свiту.
Трагiчна любов Франка завдала страждань його романтичнiй i вразливiй поетичнiй душi. Своїм почуттям вiн дiлиться з народом:
В зiв'ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнає, який я чуття скарб багатий
В тi вбогiї вiршi вкладаю?
Щось подiбне вiдчуваєш, коли читаєш поезiю Лесi Українки. Великою втратою для неї була смерть коханого - Сергiя Мержинського, та й хвороба нi на мить не вiдпускала поетесу. Її поезiя "Горить моє серце, його запалила..." - це буря емоцiй, розпачливий крик людини, що в горi хоче "припасти лицем до сирої землi i так заридати, щоб зорi почули, щоб люди вжахнулись на сльози мої".
Кращi зразки iнтимної лiрики в українськiй лiтературi XX столiття нам трапляються в поезiї Володимира Сосюри, зокрема в його творах 30-х рокiв. В його поетичних творах є щось особливе, неповторне.
Мабуть, не знайдеться нiкого, хто не прочитав би цих натхненних рядкiв:
Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт
Лиш приходить подiбне кохання.
В день такий розцвiтає весна на землi
I земля убирається зрання...
Написанi цi рядки незабаром пiсля "Червоної зими". Як i у Франка, у Сосюри важко визначити, що переважає: любов до рiдної землi, до Батькiвщини чи до коханої подруги юностi.
Чи не виявилась у цих рядках природна i одвiчна особливiсть людської душi - нерозривна єднiсть великого почуття любовi до рiдного краю i до найдорожчої серед усiх людини. Чи не цi почуття дають наснагу до життя i натхнення для поета?
Як часто люди глибоко помиляються, розумiючи кохання лише як взаємини двох людей. Але це далеко не так. Справжнє кохання тiльки там, тiльки у того, в кого воно виявляється у всiй своїй повнотi i багатогранностi. По-справжньому може кохати лише той, у чиєму серцi горить невгасимий i вiчний вогонь любовi до рiдної землi, вiд порога рiдної хати аж до її далеких небосхилiв, вогонь любовi до рiдного народу, до Батькiвщини.