Прометей - символiчний образ нескореного народу (за поемою Тараса Шевченка "Кавказ")

О немовкнуча кобзо тараса,

Як ти, будячи помсту i гнiв,

Вiдкликалась на стогiн Кавказу,

на брязкiт його кайданiв!

/ Г. Леонiдзе /

Переклад О. Новицького.

Майже в кожного народу вiд прадавнiх часiв збереглися легенди. Багато легенд i мiфiв народилося в Елладi. Серед них був мiф про Прометея, що розповiдає, як мужнiй титан викрав у богiв вогонь i принiс його людям. За це вiн був жорстоко покараний найсильнiшим з усiх богiв Зевсом: Прометея прикували до скелi. Щодня до нього прилiтав Орел i клював печiнку. Але Прометей не скорився, не зрiкся своєї приязнi до людей. I добро перемогло - Геракл його визволив.

Легенда про мужнього титана живе й житиме вiками. Нiколи не загине незламний Прометей, образ якого став символом мужностi, непоборимостi, символом служiння людям, жертовностi в iм'я людей.

Багато письменникiв рiзних часiв звертаються до образу легендар ного героя. Ним надихалися i античнi автори, i письменники пiзнiших часiв: Кальдерон, Вольтер, Шеллi, Гете, Байрон, Рилєєв.

Знаходимо ми образ Прометея i в творах української лiтератури: у "Соборi" О. Гончара, у Лесi Українки ("В катакобмах"), у А. Малишка, у I. Драча, у I. Муратова та iнших.

Особливе мiсце посiдає образ Прометея в поемi Шевченка "Кавказ" (адже за легендою мужнiй титан був прикований до скелi саме в горах Кавказу). Великий Кобзар в легендарному образi показує незборимiсть, безсмертя народiв, хай поневолених, але нескорених - свого рiдного, чи росiйського, чи народiв Кавказу...

Двоголовий орел царизму довбе серце народу.

"Кати знущаються над нами," - пише поет. Вгодованi пани позбавляють людей шматка хлiба, кують кайдани, у ярма запрягають "братiв незрячих, гречкосiїв", хоча брехливо твердять, що "по закону апостола" люблять брата. Все це рани на тiлi Прометея-народу.

За кого ж ти розiп'явся,

Христе, сине Божий? -

з болем запитує Тарас. Вiн вiрить у щирiсть Христової жертви. А круг себе бачить стiльки христопродавцiв (i серед служителiв церкви - теж)!

Святим вважають царя Давида, який "свинi пас та дружню жiнку взяв до себе, а друга вбив". Звiри в людськiй подобi просять благосло вення церкви на братовбивство i кровопролиття. Дiставши його, "а потiм в дар [їй] приносять з пожару вкрадений покров".

Це теж рани на душi i серцi Прометея-народу.

Неволя панує у царськiй iмперiї, "на всiх язиках все мовчить, бо благоденствує" (!). "Благоденствує": голодна дитина вмирає пiд тином, люди "нiмi на панщину iдуть", пани "кайданами мiняються, правдою торгують". Iнакше кажучи, "усi ми в золотi i голi".

I на Кавказi царськi сатрапи "застукали сердешну волю". Пролилося море слiз i кровi, у якому можна було б утопити "всiх iмператорiв".