У мене стукотить у грудях грудочка любимої землi (за поезiєю Василя Симоненка)

Я б побажав тобi когось отак любити,

Як я тебе люблю...

/ В. Симоненко /

З полону лiт повернулося до нас iм'я поета-шiстдесятника Василя Симоненка. Вiн прожив коротке, але яскраве життя i запалив неповторну зорю на небосхилi нашої духовностi. Життя В.Симоненка промайнуло швидко, iнтенсивно i урвалось несподiвано, як перетята струна. Жилося поетовi нелегко, бо пройшов вiн свiй шлях через воєнне дитинство, через голод 47-го, через брехню i зневiру, через розгроми i розправи "лiтературних тарбозаврiв", що спецiалiзувалися на пiдозрiлостi й на криках. Тож i поезiя його багатогранна: сумна i тривожна, життєстверджуюча i оптимiстична, вона несе заряд вiри в краще, пошуку втраченої iстини. Поет знаходить її саме у єдностi з рiдним народом. Вiн твердо знав, що той, "хто стане краплею народу, вже не злякається нi смертi, нi чуми..."

Тема Батькiвщини у творчостi В.Симоненка - провiдна. Батькiвщина для поета - це рiдна земля, жiнка, мати, кохана, iсторiя нашого багатостраждального народу, рiдна мова, простi трудiвники. Любов письменника до Вiтчизни всеохоплююча. Її, палку, жагучу, перелив поет у вiршi, якi ввiйшли у скарбницю кращих надбань української поезiї. Симоненкiв небуденний талант не мiг пристосуватися до складних життєвих обставин, спричинених особливостями сумних часiв застою та бездум'я, а тому й струни його поезiї звучать по-рiзному: то грiзно, то нiжно. Поет умiв любити, умiв i ненавидiти. У його збiрках стоять поруч вiршi, сповненi нiжностi й любовi, та твори гнiвнi, засуджуючi, нищiвнi. Просто не мiг Симоненко не писати, слова рвалися на папiр. У листi до свого друга писав: "Про лiтературну кар'єру не думаю. Але писати буду, поки здохну..." Писав поет для людей, щоб його голос почули, але не завжди була вiдкрита дорога його вiршам. От звiдки оте сумне зiзнання: "Надряпав масу вiршiв, але вони до друку не годяться". Та благодатна пора настала - i вiдкрили ми рядок за рядком Симоненковi вiршi. У душах небайдужих загорiвся вогник, вогник любовi до рiдного краю. А душа його черпала натхнення у рiдної землi, рiдного народу. I творчої сили колись надавала йому вода з тiєї криницi, що довгий час пiсля смертi поета стояла замуленою. Рiдна земля для поета - першопочаток, для нього вона свята:

Чую, земле, твоє дихання,

Розумiю твiй тихий сум,

А на тебе холоднi свiтання

Ронять пригорщами росу.

В.Симоненко стверджує, що у кожної людини на землi є куточок, який вона називає рiдним. Рiдна земля дорога серцю тому, що вона краща за iншу, тому, що вона на свiтi одна. Чим близькi йому "верби й тополi, дiброви й гаї"? I поет вiдповiдає:

Тим дорогi, що ви потом покропленi

Прадiдiв бiдних моїх.

Вразливiстю його натури, щедрiстю i чистотою почуттiв пройнята поезiя митця. Мати i Батькiвщина - це поняття у нього нероздiльнi:

Можна вибрать друга i по духу брата,

Та не можна рiдну матiр вибирати.

Можна все на свiтi вибирати, сину,

Вибирать не можна тiльки Батькiвщину.