"Свiт завжди благословляє i сонце, що встає, i серце, що кохає" (тема кохання в українськiй лiтературi)

Кохання... Воно сильнiше за смерть, вiчне й завжди молоде. Воно в пiснях i в душах. Йому акомпанують солов'ї, а часом i гармати. Та повсякчас - це одне з найсильнiших i найкращих почуттiв, на яке здатна людина.

Вся свiтова лiтература - свiдчення того, яке мiсце посiдає це почуття в життi людей.

Кохання! Згадується безсмертний Шекспiр... Згадуються й гуцульськi Ромео та Джульєта, такi пiсеннi та прекраснi, хоч i трагiчнi почуття Iвана й Марички (М. Коцюбинський, "Тiнi забутих предкiв"), i велика любов Марусi Чурай, що "чолом сягала неба" (Лiна Костенко, "Маруся Чурай"), i свiтле кохання Лукаша i Мавки (Леся Українка, "Лiсова пiсня"). Але iнодi це святе почуття спотворюється, стає якимось приземленим, навiть брутальним, як скажiмо, стосунки того ж Лукаша з Килиною. Хоча взагалi пристрасть i нiжнiсть можуть органiчно зливатися, надаючи повноту щастя.

Подiбне ми знаходимо i в поезiї.

А я тебе кохати буду

За те, що не упала ти

Нi у потворну безвiсть бруду,

Нi у нудоту чистоти.

(Д. Павличко, "Моя грiховнице пречиста...")

Кохання окрилює людину, пiдносить над буденнiстю. Починає здаватися, що твiй обранець чи обранка найкращi в свiтi, а твоє власне почуття якесь особливе, якого ще нiколи не було.

Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт

Лиш приходить подiбне кохання.

В день такий розцвiтає весна на землi

I земля убирається зрання

(В. Сосюра, "Так нiхто не кохав...")

Приходить це прекрасне почуття до людини в рiзному вiцi. Максим Рильський з теплою усмiшкою згадує в поемi "Мандрiвка в молодiсть" про свою дитячу закоханiсть.

Але завжди кохання - це диво, i вiриться, що воно триватиме вiчно.

Це не чудо, не чад, менi страшно такого кохання.

Чорна магiя ночi, скажи менi голосом рiк:

Ця тривога, ця нiжнiсть, незатьмарений рай без вигнання

Заворожене щастя, - чи буває таке навiк?

(Лiна Костенко, "Це не чудо...")