Мотиви лiрики Василя Симоненка
Вiн прожив на свiтi лише 28 рокiв (з них художнiй творчостi були вiдданi переважно безсоннi ночi останнiх семи лiт) i назавжди ввiйшов до iсторiї рiдної лiтератури. Центральною в його творчостi слушно вважається патрiотична тема - любовi до України, її безталанного народу, висловленої з недвозначною вiдвертiстю (i в цьому - пряме продовження шевченкiвських традицiй), поєднана з iдеєю неповторностi людського "я". Вiдтак i основним лiтературним родом виступає лiрика.
Василь Симоненко народився 8 сiчня 1935 р. в с. Бiївцi Лубенського району на Полтавщинi. Пiсля закiнчення середньої школи в Тарандинцях вступив на факультет журналiстики Київського унiверситету. Далi - робота в "Черкаськiй правдi" (1957-1959), "Молодi Черкащини" (1960-1963), власним кореспондентом "Робiтничої газети" й лiтературна творчiсть. Помер - 13 грудня 1963 р., похований у Черкасах. Мiж цими датами - напiвголодне довоєнне дитинство, лихолiття й злиднi, студентське братерство (але й нашпигована пильними шукачами "ворогiв народу" атмосфера), лiтературна студiя iменi Василя Чумака (скорочено СIЧ), творчi суперечки в гуртожитку, далi активна участь у роботi Черкаського обласного лiтоб'єднання, нарештi - вихiд єдиної прижиттєвої збiрки "Ти i грiм" (1962).
Рано усвiдомив i передрiк свою долю. Двадцятирiчному поетовi нiби диктувала невiдома сила:
Не знаю, ким - дияволом чи богом -
Дано менi покликання сумне:
Любити все прекрасне i земне
I говорити правду всiм бульдогам.
Сонет "Я" написано 1955 р., задовго до однойменне вiдомого вiрша "Я..." ("Ми - не безлiч стандартних "я", А безлiч всесвiтiв рiзних"). Тодi ж, у студентськi роки, буквально напередоднi офiцiйного "розвiнчання культу особи", з'явився ще один сонет "Поет" (написаний у лютому 1956, опублiкований тiльки 1988 р.), де є й такi промовистi рядки: "I пiддавшись зарiбку легкому, Я не прислужував нiколи i нiкому".
Новаторство поета "йде не стiльки шляхом винаходу нових художнiх форм... скiльки в сферi нових художнiх iдей". Цi ж iдеї з недвозначною прямотою були висловленi в поезiях "Жорна", "Мiй родовiд", "Пiч", "Перший", "Дiд умер", "Варвари", у циклi з дев'яти вiршiв, озаглавленому, як i вся збiрка, контрастним поєднанням традицiйних звукових образiв-символiв - "Тиша i грiм". Збiрка - виквiт студентської юностi та перших рокiв самостiйного трудового життя поета. Тут ще є чимало вiршiв, якi несуть на собi виразнi риси учнiвства, проте щирих, милих у своїй наївнiй недосконалостi, пройнятих свiтлим юнацьким смутком од неподiленого романтичного кохання. Чи не найвиразнiше його втiлено у таких вiдомих вiршах iз наступних збiрок, як "Ну скажи - хiба не фантастично...", "Розвели нас дороги похмурi...", "Все було. Дорога закричала...". Згодом додадуться й земнiшi мотиви ("Я чекав тебе з хмари рожево-нiжної...", "Там, у степу, схрестилися дороги...").
Непогано вдаються поетовi й суто пейзажнi замальовки ("Флегма тично зима тротуаром поскрипує...", "Вже день здається сивим i безсилим...", "Степ", "Зимовий вечiр").
Тематико-проблемний дiапазон першої збiрки й загалом творчостi поета розширюють сатиричнi та гумористичнi твори, виконанi в традицiйному для української гумористики ключi, десь i вториннi (коли згадати доробок Л. Глiбова, С. Руданського, В. Самiйленка).
Iронiчно-саркастичний струмiнь посилюється в другiй, посмертнiй збiрцi поезiй "Земне тяжiння" (1964). На iдеї парадокса побудовано вiрш "Люди часто живуть пiсля смертi...". Кiнцiвка вiрша звучить цiлком серйозно, надто ж з огляду на реальний контекст його написання: "Їй-право, не страшно вмерти, А страшно мертвому жить".
Робилося все, аби притлумити резонанс його правдивого слова. А, проте, воно звучало - переписуване, читане на лiтературних вечорах, у студентських аудиторiях, у колах нацiонально свiдомої iнтелiгенцiї. "Ти знаєш, що ти - людина...", "Де зараз ви, кати мого народу?..", "Українi", "Задивляюсь у твої зiницi...", "О земле з переораним чолом...", "Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє..." - нiби фрагменти однiєї виболеної думи про долю народу, синiвську вiдданiсть йому, готовнiсть до самопожертви задля його визволення й розквiту. Не дивно, що саме цi вiршi зазнали найбiльших цензурних та редакторських втручань (а часом - i авторських пом'якшень). Так, iз вiрша "Задивляюсь у твої зiницi..." вилучили рядки: "Хай мовчать Америки & Росiї, Коли я з тобою говорю!" У третiй строфi поезiї "О земле з переораним чолом..." рядки оригiналу "Любове свiтла! Чорна моя муко! I радосте безрадiсна моя!", побудованi на контрастних оксиморонних парах, набули пiд час друку такого вигляду: "Любове грiзна! Свiтла моя муко! Комунiстична радосте моя!" Iз вiрша "Є тисячi дорiг, мiльйон вузьких стежинок..."; (зб. "Поезiї", 1966) вилучили строфу: