Iдея безсмертя народу i торжества правди в романi Михайла Стельмаха "Правда i кривда" (I варiант)
Роман Михайла Стельмаха - про часи Великої Вiтчизняної вiйни, але не лише про них. Саме у переломнi моменти iсторiї найвиразнiше проявляються духовнi сутностi людей. Цей роман - про велич людського духу i ницiсть дрiбних людцiв, про смерть в iм'я великого i безсмертя народу, про торжество правди i поразку кривди.
Всi цi проблеми вирiшуються письменником через показ образiв звичайних людей: трудiвникiв i ледарiв, героїв i боягузiв, тих, що здатнi грудьми затуляти амбразури ворожих дотiв (як Iван Дибенко) i тих, у кого "серце стало шлуночками" (як у Безбородька).
"Правда i кривда" - так не випадково називається роман.
Правда - це невмирущий дух народу, що винiс нелюдськi муки, але перемiг, залишився собою, зберiг право бути вiльним.
Правда - це умiння всього себе вiддати людям. Це - скромнiсть, чеснiсть, безкориснiсть. Носiєм цiєї авторської iдеї постає, насамперед, Марко Безсмертний, який вiддає свiй будинок вдовам i сиротам. "Людина, мовляв, коли й горить, мов свiчка, має своє свiтло вiддавати iншим..." - говорить вiн. Так само вiдмовляється вiд борошна Катерина, хоч має п'ятьох голодних дiтей, або не бере краденого масла водiй Поцiлуйчика.
Правда - це щире i чисте кохання, як у Марка i Оленки, як у Григорiя i Катерини. Правда - це й iнша любов, що "як спадщина дiсталася... вiд батькiв" - любов до рiдного краю i власного народу. Навiть у ставленнi до природи є ця правда. Марко переносить подалi вiд води пташине гнiздо, хвилюється через довчасно скошену нивку з недостиглими колосками.
У ставленнi до працi - теж народна правда. Найбiльше Марко любив сiяти i орати. Напiвголоднi люди вiдновлюють розорений Безбородьком колгосп. У цьому теж їхня сила i свого роду безсмертя.
А кривда - це злочини фашизму, це зрада i пiдлiсть Крижака та Поцiлуйка, жорстокiсть i вузьколобiсть Чорноволенка та Киселя, кар'єризм i корисливiсть Безбородька i навiть дрiб'язкова, але дошкульна жадiбнiсть Мамури i Шавули.
Правда - це чеснiсть, але iнколи вона має парадоксальнi прояви. Ледве живий Марко говорить матерi, що добре себе почуває. Голодний Федько вiдмовляється вiд їжi, бо знає, що Марко ладен вiддати йому останнє. За дрiбною зовнiшньою брехнею ховається велика правда турботи про iнших людей. Те саме стосується неприємного компромiсу, коли Марко, щоб здобути паливо для тракторiв, без якого не зорати колгоспну ниву, вимiнює його на самогон.
Попри всi негаразди i страждання народ завжди вiрив у перемогу правди. Тому правда - безсмертна. I в життi, i в легендах пiдтверджується її сила.
Ось Марко, пошматований осколками, лежить у сiльськiй церквi бiля iкони Георгiя Побiдоносця, а його мати говорить, ховаючи завчасну "похоронку" на сина за такою саме iконою, що "i вiн, i ти душили Гiтлера-змiюку". А потiм майже в кожнiй хатi вже визволеного вiд фашистiв села люди бережуть, мов iкони, фотографiї Марка та називають його "спасителем". Легенда i дiйснiсть сплiтаються.
Як символ безсмертя народу перетворюється на струнку вербичку хрест на могилi Трохима Безсмертного. Виживають пташки на снiгу, сяють "нерозстрiлянi веснянi зорi", живе став, бо "воду нiмцi не могли нi вивезти, нi спалити", у камiнi, що єдиний лишився вiд спаленої хати, живуть бджоли, яблунi i грушi схиляють вiти зi стиглими плодами над солдатськими обелiсками, але й люди виживають навiть пiд землею.
А де немає вiчностi фiзичного життя, замiсть неї приходить вiчнiсть пам'ятi. Ось як каже про неї, наприклад, Юрiй Кисiль: "Мертва трава скоро стає сiном, мертва людина не скоро стає травою... В нашiй пам'я-тi Мар'яна залишилась лебiдкою, i в зелених прибузьких плавнях вона знайшла свою смерть, як поранена лебiдка..." Розмовляє старий Дибенко з сорочкою загиблого сина, i нiби чує його голос.
Безсмертнi героїчнi вчинки людей. Безсмертна любов - не випадково Марко просить учительку вчити їхнiх дiтей. Безсмертне й кохання. Свiтлi почуття перемагають, якими б живучими не були прояви "кривди".
Перемагає вiчнiсть життя, перемагає невмирущий народ. Дуже символiчно звучить дiалог: