Мово моя українська!
О мово наша, мово українська
Тебе я чую здалеку і зблизька.
В добрі і горі завжди зі мною,
Як незрадлива пісня материнська.
М. Сливко
Із малечку в словах рідної мови людина відкриває для себе великий і чарів¬ний світ життя. Мова — це безцінний скарб народу, надбаний тисячоліттями. У ній відбито його характер, історію, звичай, побут. Як найдорожча спадщи¬на, як заповіт поколінь передається нащадкам любов до свого народу, до рідної мови. Людина може покинути Батьківщину і не чути більше рідної мови, але у підсвідомості залишаться колискові, які виспівувала мати, перші враження, до¬буті тільки цією, єдиною і неповторною, мовою. Мовою, якою говорили діди й прадіди, з любов'ю до якої дитина з'являється на світ.
Ти — весь у слові, як у сповиткові,
З колиски до калини при горбі...
І вже коли ти похитнувсь у слові,
Вважай, що похитнувся у собі.
(Б. Олійник)
Люди, які забувають і зневажають рідну мову, гідні тільки жалю. Самі не ро¬зуміючи, що коять, вони зазнають непоправної втрати, стають на шлях найбіль¬шого злочину проти культури всього людства, бо народ може відбудувати все: господарство, добробут, — але мову відновити не може. Нація зникає, настає її історична смерть.
Чому ж тебе, мовонько,
Та й дехто не любить?
Чому ж рідне словонько
Забувають люди?
(В. Каюков)
Коли ж народ через свою несвідомість чи під тиском зовнішніх обставин перестає плекати найважливіше — рідну мову, зрікається найцінніших скарбів, здобутих пращурами, він прирікає себе на самогубство. Це може підтвердити й історія. За весь час існування української мови було багато спроб знищити її, щоб здобути владу над усім народом. Доля нашої мови складалася трагічно — від обмеження у побутовому спілкуванні до повного її заперечення. Але тяжкі часи минулися, і, не зважаючи на численні перешкоди і лихоліття, українська мова все-таки вистояла.
І на злість ворогам засіяла вона
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.