Картини життя і праці гуцулів у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»
Гуцули — оригінальний народ, з багатою фантазією, зі своєрідною психологією. Глибокий язичник-гуцул все своє життя, до смерті проводить у боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори і води.
М. Коцюбинський
Повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» посідає особливе місце у творчості М. Коцюбинського. Це художнє відкриття письменником загально¬українському читачеві життя народу Гуцульщини, тієї чарівної частини україн¬ської землі, яка протягом століть була відірвана від Великої України. Поверта¬ючись з Італії, де перебував на лікуванні, письменник на кілька днів зупинився в селі Криворівня на Гуцульщині, яке вразило його своєю незвичайною красою й самобутністю. За рік, 1911 року, М. Коцюбинський знову їде до Криворівні, тепер уже не для відпочинку: він збирав матеріал для свого майбутнього тво¬ру. Відвідавши Карпати, Михайло Коцюбинський був зачарований їх величною красою, самобутніми звичаями та віруваннями гуцулів. Письменник починає ретельно вивчати життя й побут гуцулів, їхні звичаї, знайомиться з фольклором, записує говірку, назви рослин. У листі до Євгена Чикаленка Михайло Коцю¬бинський писав про свої враження: «Якби ви знали, яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою своєрідною психікою, з буйною фантазі¬єю, дивними звичаями і мовою». Письменника надзвичайно захопила самобут¬ність і неповторність цієї чарівної гілки на дереві життя українського народу.
У повісті Гуцульщина вимальовується перед нами такою, якою сприймали і бачили її самі гуцули, котрі вірили в те, що природа одухотворена, жива, діюча, населена добрими і злими духами.
Письменник не ідеалізує життя в Карпатах. Немає в повісті і сліпого замилу¬вання екзотичною етнографією. Навпаки, ми бачимо, які нелегкі, навіть суво¬рі умови життя в цьому краї: часто трапляються трагічні випадки з лісорубами, тяжка праця вівчарів та скотарів, важке господарювання в постійній боротьбі з природними стихіями. Земля Гуцульщини небагата на посівні площі, тому голов¬ним заняттям гуцулів було скотарство та вівчарство, і через те вони особливо ставилися до худоби, яка їх годувала, охороняли від злих духів, ворожили на неї. У сім'ях гуцулів завжди було багато дітей. Усі члени родини були дружними.
Здавна дотримувалися гуцули і народних звичаїв. Наприклад, трембіта зби¬рала горян і на похорон, і на весілля. А за давнім звичаєм, на похороні, біля труни небіжчика, його родичі танцювали і співали пісень, бо вважали, що про¬воджають людину в інший, кращий світ.
Властиве було також гуцулам почуття прекрасного. Вони мали добре розви¬нені чудові естетичні смаки. Досить згадати лише деякі мистецькі вироби, зроб¬лені ними: вишиті рушники чи сорочки з незвичайними мережками і візерунка¬ми, майстерно і зі смаком оздоблені криниці, чудові іграшки та різні предмети побуту, вироблені з дерева і розписані яскравими фарбами, незвичайний, чудово розшитий національний одяг. А любов до музики, коломийок, які супроводжу¬ють гуцула все його життя! Здається, у цьому співучому краї, серед квітучих по¬лонин, співають всі — від сивого шумливого Черемоша до старої гуцулки. Добре вміє фати на флоярі Іванко. Складає й співає пісень і Марічка своєму Іванкові. Вони з'являються в неї ніби самі по собі.
Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину.
І ще одна дуже важлива риса характеру гуцулів. Вони народ гордий: захища¬ти гідність роду, честь родини наказує їм голос предків. Це яскраво зображено письменником у повісті на прикладі одвічного кровного ворогування родин Палійчуків та Гутенюків, всупереч якому закохалися їхні діти — Іван та Марічка.
Гуцули — справжні діти природи, яку вони сприймають як живу істоту, ча¬рівну і загадкову. Деякі люди розуміли світ духів, уміли ворожити, вірили в силу слова, в чародіїв, що супроводжують бурю, град, громи. Тому в повісті невипад¬ково живуть і нявки, і чугайстер, і градовик Юра, і відьма Хима. Демонологія в повісті — це світосприйняття гуцула.