Поезія - це зажди неповторність (про творчість Ліни Костенко)

Українська поетеса Ліна Костенко... Вона належить до того покоління, на долю якого випало важке дитинство, коли зранена земля стогнала від невимов¬ного болю і плакала гарячими слізьми дітей-сиріт і вдів:

Мені б ще гратись в піжмурки і класи,

в казки літать на крилах палітур.

А я писала вірші про фугаси,

а я вже смерть побачила впритул.

Так з болем пише поетеса у вірші «Мій перший вірш, написаний в окопі», згадуючи своє дитинство. Ровесників Ліни Костенко забирала смерть і після за¬кінчення війни. У поезії «Пастораль XX сторіччя» поетеса з гірким болем розпо¬відає жахливу пригоду, що сталася з трьома хлопчиками-пастушками:

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.

І несли їх діди, яким не хотілося жить.

Під горою стояла вагітна, як поле, мати.

І кричала та мати:

— Хоч личко його покажіть!

У багатьох віршах поетеса утверджує безсмертя воїнів, які загинули, захища¬ючи рідну землю у роки Великої Вітчизняної війни. Усі ми в неоплатному боргу перед ними. У поезії «Тут обелісків ціла рота» Л. Костенко говорить, що кожний із живих повинен прийти до них, як на сповідь:

Хтось, може, має яку звістку,

які несказані слова...

Тут на одному обеліску

є навіть пошта польова.

Поетична палітра віршів Ліни Костенко надзвичайно багата й різноманітна. Я просто вражена точністю її спостережень, влучністю висловів.

Вірш «Заходить сонце за лаштунки лісу» поетеса закінчує словами про ві¬чність буття.

І є природа. І немає смерті.

Є тільки різні стадії буття.

Для Ліни Костенко «поезія — це свято, як любов, і вона закликає людей лю¬бити усе живе і прекрасне:

Любіть травину, і тваринку,