ЛЮДСЬКА ДОЛЯ ТА ЛЮБОВ ДО РІДНОЇ ЗЕМЛІ У ТВОРЧОСТІ АНДРІЯ МАЛИШКА

Андрій Самійлович Малишко — непересічна постать в історії української культури. Його багатогранний талант проявився у різних галузях, але найбільш прихильною до митця була муза поезії. У його доробку більше двох десятків збірок і сімнадцять поем, в яких автор охоплює ведичезні тематичні обрії. Але про людину праці, людинупатріота поет пише з особливим трепетом і душевним теплом.

Рідна земля в поезії «Батьківщина» змальована як джерело життя, мудрості, краси і материнської опіки. Вона, як справедливо вважає митець, має якусь магічною силою, бо ті, кому дала «хліб... з піснями солов'я», набувають надприродного могуття:

Ми знялися гордо і крилато,

Бачим світ і небо молоде.

Той, кого навчила ти літати,

З піднебесся зроду не впаде.

Звичайно, ці рядки — свідомо витворений сплав гіперболізації та пафосу, але свідчать вони про благородне прагнення Малишка оспівати образ рідної землі і подати його читачам якомога привабливішим. Тому навіть у найтяжчі роки його поезія знаходила шлях до людських сердець. Неповторна врода солов'їної України надихнула поета на полум'яну віршовану обітницю вічного служіння «тихим водам» і «ясним зорям».

Ліричний герой поетичного циклу «Україно моя», написаного в роки фашистської навали, теж звертається до землі своїх предків, наче люблячий син до найріднішої у світі істоти — матері:

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

А як витончено і лагідно Малишко називає свою землю «польовою мрійницею», «краплею у сонці з весла»! Як запевняє, що «озброєні діти Залізнякові» не дадуть сплюндрувати її святе лоно, бо вже «на шулік вилітають орли». Та й сам митець ладен до останнього подиху виборювати свободу Україні:

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб на потару ти встала, тополею в небо росла.

Болісно стискається серце ліричного героя від самої згадки про «дитини забитої змучений ротик» чи "залізом обпечені очі дівочі", бо він — єдинокровна частинка то-го «ми», що складає націю, народ.

Про все це поет говорить схвильовано та пристрасно, створюючи єдність настрою та зримості струнко викладених в поетичну будову деталей. П'ятий вірш циклу овіяний трагізмом і безвихіддю:

Повішених вітер гойдає,

Гармата б'є опівночі.

І тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт.

Понівечена воєнним лихоліттям, але не підкорена ворогом українська земля, майстерно персоніфікована поетом у багатьох його творах, відповідає своїм дітям та-кою ж всепоглинаючою любов'ю, постійною готовністю до подвигу. Так, у поемі «Прометей» вона разом з жителями села прагне вирятувати із залізного кільця смерті пораненого солдата.