Поетичні образи циклу «Україно моя!»

Поезія А. Малишка періоду Другої світової війни — це різноманітні за зміс¬том і художніми образами поезії, у яких і заклик до боротьби з фашизмом, і роз¬повіді про подвиги та трудові будні, картини боїв та гіркота відступу. Ці твори сприймаються як сповідь поета-воїна, що жив одним життям із мільйонами ін¬ших людей і розділяв із ними і радощі, і горе, страждання і надію на розгром ворога і звільнення рідних земель.

Цикл віршів «Україно моя!» складається з п'яти віршів, у яких перед зором поета постає минуле і сьогодення. Ліричний герой, як і поет, почуває себе відповідальним за долю Батьківщини, щастя якої потрібно відстояти в жорстоких боях проти фашизму:

Запалали огні за долиною синього неба,

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Вірші циклу написані після того, як війська з боями відступили за межі України і мільйони людей опинилися в тимчасовій окупації, але поетичні рядки сповнені віри у світлий день повернення і відплати ворогові за смерті і наругу:

І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла.

Я дивився, і німів, і прощавсь — і прощатись не міг!

Синівська ніжність і любов до Батьківщини передаються в численних звер¬таннях поета до Дніпра, до Києва, до України:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

Поетичні образи, створені поетом, вражають своєю простотою і одухотворе¬ністю, поет персоніфікує природу, підкреслюючи нерозривний зв'язок із нею. Як до живої істоти, звертається співець до Дніпра, до Києва, до дерева. Ці на¬роднопісенні засоби ріднять поезію А. Малишка зі староруським епосом. З бо¬лем говорить поет про те, що «на дніпровській долині ромашка зів'яла побита», «догоряє батьківський дім». Страшне життя під час війни із фашистами переда¬но образами «повішених вітер гойдає», «Тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт». Навіть зорі в небі порівнюються із очима замучених людей. Все це загарто¬вує серце ліричного героя, у нього виростає ненависть до ворога, якого він про¬клинає, і клятва боротися, аби визволити Батьківщину:

Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,

Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

Я візьму твого смутку і горя важку половину

І розтерзане, горде, нескорене серце моє!

Я піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші,