Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» - гірка дума про долю українського народу

В історії української літератури другої половини XIX століття творчість Па¬наса Мирного посідає визначне місце. У багатьох своїх творах письменник по¬рушував життєво важливі теми, викривав експлуататорський характер класо¬вого суспільства дореформеного й особливо пореформеного періоду, сміливо виступив проти нього, закликав до боротьби і шукав виходу з тяжкого станови¬ща. Саме таким був його соціально-психологічний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», у якому письменник широко відобразив тяжке життя українсько¬го селянства, його гірку, безрадісну долю, але показав, що дух волелюбності ще живий у народі. Розгортаючи історію села Піски протягом трьох поколінь, письменник відтворює майже сторічну історію всього українського селянства. Показує, як ще за часів козацького розселення в Пісках точилася боротьба між біднотою і козацькою старшиною, яка під час закріпачення селян захопила кращі землі, прикріпила до них колишніх рядових козаків і почала їх нещад¬но експлуатувати.

Так народжувались українські пани. І письменник гнівно їх викриває, пока¬зуючи, що «пан і старшина — як брати рідні», «ворон ворону ока не виклює».

Правдиво змальовує Панас Мирний поневолення трудівників України також польськими і російськими панами.

За заслуги перед царським престолом Піски були даровані генералу Поль¬ському. Він походив з тієї «голопузої шляхти», котра в Польщі за панування магнатів кишіла по їх дворах, годувалася з їхнього столу і за це підтримувала своїх хлібодавців на усіляких сеймах і сеймиках. Коли ж розпалася Річ Поспо¬лита, пан Польський кинувся до Петербурга, «заліз у якийсь полк», терся до пе¬редніх вельмож, поки таки «дотерся до генерала... і Пісок».

Закріпачення українських селян проводилось силою. Як приїхав пан Поль¬ський у село Піски і сказав: «Земля моя! ви мої! і все моє!» — селяни підняли бунт. Не відразу вони підставили свою шию під кріпацьке ярмо. Але у Піски було введено військо, і селяни опинилися у неволі.

Особливо посилився кріпосницький гніт з приїздом у Піски генеральші «великородної» пані Польської. У романі показано разючі картини самодурства генеральші. Від нудьги завела вона в себе величезне котяче царство, за яким доглядала дівчина, кріпачка Мокрина. Коли Мокрина випадково придавила ко¬шеня, то пані не подарувала їй котячої смерті. «На другий день Мокрина серед села прилюдно, цілий день мазала панські кухні закола, а на шиї в Мокрини за її щирі послуги — на червоній стьожечці тіліпалося здохле котятко». За наказом генеральші люто катують і кріпачку Уляну.

Отже, з приїздом генеральші Польської до села піщани зрозуміли, що про¬пали навіки.

Розповідь про жорстоке володарювання панів Польських майстерно відті¬нюється колоритними малюнками з життя закріпаченого селянства, що прав¬диво відбивають дух феодальної епохи. «Тілиста рука товстопузого Потаповича» не одному кріпакові «виправила щелепи», не в одного «вилущила зуби». Але ще гірше стало, коли прикажчиком став «свій Карпо Дровиченко — «іржа, не чоло¬вік: якщо вже на когось уїсться, то точить-точить, поки таки наскрізь не прото¬чить». Саме він підбив кріпосника запровадити шостий день панщини на тиж¬день, відібрати у селян рештки поля.

Таким було для піщан «лихо давнє» — кріпацтво, але не кращим стало й «сьогочасне» — земство, що чекало на селян після скасування кріпацтва. У ро¬мані яскраво й правдиво показана зміна однієї форми гноблення народу іншою, новішою і зручнішою для панівних класів. Пореформена доба породила земство, яке нібито забезпечувало народне «благо». Насправді воно складалося із пред¬ставників поміщицько-буржуазного середовища.

А як проходили вибори земських «гласних»? Становий Дмитренко, приїхав¬ши до села, прочитав указ, розповів, кого вибирати: забороняв «сіре мужиччя» у гласні «перти», радив панів, котрі «усе знають й усе, що треба, зроблять», вихва¬лявся навіть, що як повибирають «мужву», то щоб начувалися...»

Панас Мирний викриває також антинародну діяльність земства. «Раду ради¬ли одні пани». На першому ж засіданні земської управи було затверджено но¬вий податок на землю: «в кого її більше, той платить менше, а в кого менше — з того й бери».

Як належала влада у повіті панам Польським, так вона у них і залишилася після реформи. Це була зграя гнобителів, вигодуваних «чужою працею», взутих і одягнених «чужими руками», з якими боротися селянам було ще несила.