Червоне - то любов, а чорне - то журба (за лірикою Д. Павличка)

Немає, мабуть, жодного поета, який би у своїх творах не оспівав таке прекрасне людське почуття, як любов, кохання. Тільки однією ниткою неможливо вишити ві¬зерунок, яким би милувалися. Так і людське життя не може складатися тільки з чор¬них чи білих днів, бо переплітаються в ньому і любов, і журба, і радість, і нещастя.

Характерними рисами інтимної лірики Д. Павличка є щирість і відкритість. Від його поезій світлішає душа і почуття переповнюють серце:

Я тільки раз, єдиний раз любив,

А скільки я ненавидів — не знаю.

Ненавистю душі не погубив,

Любов мене замучила до краю.

Поет оспівує різні грані і відтінки кохання: щастя, спокій, натхнення, ра¬дість. Саме про такі почуття йдеться в сонеті «Ще днів моїх багато за горою»:

Та є на світі лагідна рука,

Яка в мої думки і сподівання

Вливається, як в озеро ріка.

Вона дає моїй душі сіяння

І дбає, щоб не згаснула зарання

Відлита в слові кров моя дзвінка.

Але любов — це не тільки радість і щастя, це також журба і сум. У поезії «Я стужився, мила, за тобою» оживають пісенні символи й народні образи:

Я стужився, мила, за тобою,

З туги обернувся мимохіть

В явора, що, палений журбою,

Сам-один між буками стоїть.

Ліричний герой назавжди збереже у своєму серці образ коханої. Про це ска¬зав автор у поезії «Не раз мені здається»:

Але ти, моя дівчинко, моя тиха любове,

Житимеш у моїх словах вічно.

Д. Павличко любив свою матір, свій рід, свою Україну. Вірш «Два кольо¬ри» — гідний пам'ятник Матері — був покладений на музику і став улюбленою піснею багатьох. Її провідним образом є вишита сорочка, що є нашим оберегом. Багатьма дорогами пройшов автор, та повернувся додому зі згорточком старого полотна, на якому червоними та чорними нитками вишите його життя.