Мотиви ранньої лірики П. Тичини

Ранні твори Павла Григоровича Тичини були народжені на Чернігівщині у ча¬рівному куточку України, де поет народився, де минуло його дитинство і юність.

Перша збірка творів «Сонячні кларнети» вийшла 1918 року й одразу ста¬ла визначною подією в українській літературі. Вона засвідчила прихід великого таланту, ніжного лірика зі своїм неповторним поетичним голосом. Тичина з ніжністю пише про природу рідного краю, схвильовано і щиро співає про не¬повторну красу і силу першого кохання. Він знаходить свіжі образи, щоб пере¬дати найніжніші людські почуття: «Говори, говори, моя мила: твоя мова — спі¬вучий струмок».

Аж через край хлюпають романтичні мрії молодого поета про світ, в якому людина могла б відчути себе щасливою, про велике кохання, коли очі коханої схожі на музику, на спів, на шепіт гаю:

Я Ваші очі пам'ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий — я знаю.

А хтось кричить: ти рідну стрів!

І раптом — небо... шепіт гаю...

О ні, то очі ваші. — Я ридаю.

Сестра чи Ви? — Любив...

Павло Тичина добре грав на кларнеті і гобої, у дитячі роки співав у кращих хорових диригентів, навчаючись у семінарії, працював диригентом хору. Музич¬на обдарованість знадобилася йому у поетичній творчості, адже у багатьох ві¬ршах поет застосовує музичний спосіб літературного письма. Це дозволяє пе¬редати найтонші порухи та півтони почуттів, ніжність, цнотливість освідчення у коханні:

О панно Інно, панно Інно!

Я — сам. Вікно. Сніги...

Сестру я вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

Любив? — Давно. Цвіли луги...

О панно Інно, панно Інно,

Любові усміх квітне раз — ще й тмінно.

Сніги, сніги, сніги...

У ранній ліриці Тичини багато денного світла, сонця, очікування чогось ра¬дісного, дужого, молодого. Тут змагання радості і суму, сміху і плачу, самотності і єднання, розлуки і зустрічі, грози і тиші, але характерним є перемога радості, сміху, віри в краще над похмурими настроями.