Вірші П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри - шедеври світової лірики

Якщо говорити про українську лірику XX століття, то в першу чергу треба згадати трьох наших славних земляків, поетів світового масштабу — Павла Ти¬чину, Максима Рильського, Володимира Сосюру. їхню творчість не можна по¬єднувати чи зіставляти, адже вони абсолютно оригінальні, не схожі між собою. Та їх об'єднує велика любов до народу, до рідної землі, трепетне й уважне став¬лення до слова і уміння кохати. Це найсильніше, найромантичніше людське по¬чуття виливалося в прекрасні вірші, і тоді поети-трибуни, поети-борці знахо¬дили безліч чудових, ніжних, ласкавих слів, щоб сказати світові: «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання». У читача перехоплює подих від зізнання Володимира Сосюри. Його ліричний герой промовляє до яс¬них зір, до тихого місяця, він готовий зірвати для коханої з неба золотий Оріон.

Ліричний герой Павла Тичини задивився в очі коханої — і там:

Мов бачу я небо прозоре,

Мов бачу брильянтових зір ціле море,

Що десь там горять-усміхаються,

Чудові, ясні!..

І тільки закоханому серцю буде шепотіти липа місячної весняної ночі:

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить...

Максим Рильський знаходить інші барви, інші образи, щоб розповісти про кохання. Жар серця молодих людей дає відчути епітет червоні (яблука). Героїв зі¬гріває гаряча, як літнє сонце, любов, але попереду у них розлука, і картина жов¬того осіннього поля навіває сум.

Об'єднує трьох найталановитіших українських поетів любов до рідної землі, до народу, ненависть до ворогів. Особливий настрій мають твори, які вони на¬писали в роки Великої Вітчизняної війни. Смертельна небезпека нависла в цей час над нашою країною, поставила перед письменниками нові завдання: бути бійцями й співцями, перетворити художнє слово на зброю.

У листопаді 1941 року Максим Рильський виступив на антифашистському мітингу. У кінці виступу він прочитав щойно написаний твір «Слово про рідну матір», в якому висловлює тверду віру в нездоланність України, в її безсмертя. Цей твір став для воїнів-визволителів гімном, який запалював серця, вів на бій з ворогом.

Павло Тичина 1942 року пише вірш «Матері забуть не можу». У ньому поет схвильовано розповідає про Україну, з якої насміхається ворог, але вона трима¬ється, наступає і перемагає. Апофеозом звучать рядки:

Гей, народе! Будеш жити!

А я ж матір не забуду!

Україні, її люду

Хочу вічно я служити.

А раз їй — то й людству буду.