Сімейна медицина, становлення, розвиток, соціально-економічна ефективність
Сімейна медицина, становлення, розвиток, соціально-економічна ефективність
Одним із найбільш перспективних напрямків удосконалення системи охорони здоров'я населення України є становлення і розвиток сімейної і страхової медицини. Статистичні дані свідчать, що перспективи розвитку сімейної медицини є, бо бюджетне фінансування охорони здоров'я в Україні постійно зростає. Якщо у 1998 році видатки на охорону здоров'я становили 3,6 млрд.грн., то у 2000 році вони досягли 4,3 млрд.грн., а на 2001 рік у Державному бюджеті передбачено 5,2 млрд.грн., тобто за ці роки видатки зросли на 1,6 млрд.грн. Зростає частка видатків на охорону здоров'я в обсягах валового національного продукту. Як зазначив Міністр охорони здоров'я України Віктор Москаленко: “Наш орієнтир - мати в перспективі показник витрат на медико-санітарну допомогу не 3% від ВВП, а наблизити його до необхідного рівня - 5…8%” [4, с.5]. Але цього замало для поліпшення медичного обслуговування. Необхідно, з одного боку, знаходити позабюджетні кошти, а з другого - завпроваджувати цільові видатки на конкретні форми медичних послуг.
Очевидно, що у тяжкій соціально-економічній ситуації перехідного періоду бажання мати безкоштовне загальнодоступне та висококваліфіковане медичне обслуговування при надзвичайно скромних фінансових можливостях держави є неможливим. Якщо безкоштовне та загальнодоступне, то невисокоякісне. Малі кошти, розділені на усіх, не забезпечують високої якості. Безкоштовність не збільшує доступність медичної допомоги. Зниження ціни підвищує попит на медичні послуги і вони стають більш дефіцитними. Дешеве і безкоштовне може стати менш доступним, ніж дороге.
Стратегічним напрямком у поліпшенні фінансового стану галузі є багатоканальність фінансування. Основний шлях його реалізації - це запровадження загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування і цільових медичних зборів, створення керованого ринку платних медичних послуг. Важливо також широке залучення коштів територіальних громад та окремих осіб. З витрат на охорону здоров'я у розрахунку на одного мешканця Україна займає 111 місце у світі серед 191 країни та 8 місце серед країн колишнього Радянського Союзу. За цим показником нас випереджають країни Балтії, Білорусь, Росія, Молдова і навіть Вірменія з її значно біднішими ресурсами. Проте, за словами В.Москаленка, за інтегральним критерієм ВООЗ - “досягнення цілей охорони здоров'я” все ж таки Україна, перебуває на 60 місці у світі. Це свідчить про те, що матеріальні та кадрові ресурси галузі використовуються із максимально можливою ефективністю [4, с.5].
Ще один важливий принцип - обов'язкова участь громадян у покритті витрат на підтримку власного здоров'я. Така участь стимулює здоровий спосіб життя, робить здоров'я важливим елементом конкуренції на ринку праці. Система фінансування соціально визначеного об'єму допомоги повинна бути побудована за принципом громадської солідарності - багатий платить за бідного, здоровий - за хворого. Систему охорони здоров'я необхідно перевести на фінансування за результатами діяльності. Вільний вибір лікаря та лікувального закладу за бажанням клієнта, розподіл бюджету охорони здоров'я у середині кожної території дозволить створити здорову конкуренцію, забезпечить розвиток охорони здоров'я на основі раціонального поєднання державного контролю і ринкової саморегуляції. Таким чином, активний вплив населення на формування медичної мережі та пріоритетний розвиток найбільш корисних її ланок будуть здійснюватись за принципом - гроші йдуть за пацієнтом.
Головною метою реформи охорони здоров'я є зміна характеру стосунків між системою охорони здоров'я, суспільством та державою. Треба створити необхідні мотивації та включити в орбіту охорони здоров'я інтереси держави, виробників, окремих громадян, повернувши їм активну роль у формуванні соціального замовлення на охорону здоров'я. Реалізацією такого замовлення на основі ринкової економіки будуть займатися лікарняні кооперативи, спортивні, оздоровчі організації, а також сімейні лікарі.
Дільничий лікар є безвідповідальним за долю кожного пацієнта. Йому потрібно виконати план, прийняти певну кількість хворих, але ні оплата його праці, ні соціальний статус ніяк не залежать від стану здоров'я пацієнтів. Немає особистої участі, милосердя, постійності, взаємної довірі між лікарем та хворим. За цифрами з поля зору випала конкретна людина - пацієнт.Впровадження сімейної медицини в Україні відбувається у складних соціально-економічних умовах, що значно сповільнює цей процес. Різке скорочення бюджетного фінансування на медико-санітарне забезпечення населення в умовах катастрофічного погіршення стану здоров'я народу України вимагає зміни ставлення керівництва держави до медицини та принципів фінансування у системі охорони здоров'я. Докорінне реформування такої розвиненої галузі вимагає кількаразового збільшення фінансування з наближенням його до рекомендованої Всесвітньою організацією охорони здоровя відповідної частки валового національного доходу, що дозволило б на належному рівні гарантувати медико-санітарне забезпечення громадян України. Очевидно, що нині життєвоважливо як задіяти додаткові джерела фінансування галузі - системи добровільного та обов'язкового медичного страхування, так і раціоналізувати використання наявних коштів [1, с.7].