Християнство в соціосинергетичному контексті
Аналіз процесів структурування християнства через призму процесів самоорганізації дає можливість одночасно розглядати його і як організаційно оформлену структуру, виникнення якої зумовлено потребами макросоціальної системи, тобто, як адаптаційний результат соціальних процесів, що мали місце в минулому, і, одночасно, як динамічний процес, що передбачає наявність у нього здатності пристосовуватись до впливу низки факторів середовища. В такій площині християнство не можна вважати жорстким матеріальним об'єктом, що набув остаточно оформлених організаційних форм. Синергетична перспектива дозволяє розглянути християнство одночасно і як соціальну структуру, і як процес, що зумовлює відтворення цієї структури. В якості зв'язуючого ланцюжка, який може репрезентувати взаємозв'язок між сталим процесом, що намагається зафіксувати, закарбувати автентичність соціального об'єкту та живою динамікою навколишнього світу, розглянемо механізм адаптації.
Соціальний світ, як і світ природи, складається в основному із відкритих систем, які активно постачають одна одній “будівельний матеріал” (енергію, ресурси, інформацію), необхідні для їх виживання. Без насичення зовнішньою енергією в системі розпочинається “кисневе голодування”, що може зумовити дифузію системи. Коли запас зовнішньої енергії в системі вичерпується, її здатність підтримувати ефективно внутрішні та зовнішні зв'язки суттєво знижується. Як свідчить історія розвитку тоталітарних країн, жорстка боротьба із ідеологічними, економічними флуктуаціями, відсутність ефективного адаптаційного механізму, який дозволяє підтримувати баланс між внутрішніми та зовнішніми детермінантами, зумовлює більш швидке настання ентропійної смерті системи.
Отже, досягнення рівноваги між соціальною системою та навколишнім і її власним, внутрішнім середовищем може здійснюватись через адаптаційний механізм. На еластичність як універсальну властивість соціальної матерії, що дозволяє забезпечувати соціальний порядок, інтеграцію різних частин єдиного цілого, звертали увагу ще класики соціології, але адаптацію вони ототожнювали із стійкою рівновагою, детермінізмом, спеціалізацією по окремим видам праці (К.Маркс), видам діяльності (Е.Дюркгейм), сферам соціального життя (Г.Спенсер). Квінтесенцією соціологічної теорії Т.Парсонса були уявлення про інтеграцію як адаптивну властивість системи, що забезпечує баланс між її стійкістю та нестабільністю. Своєрідною адаптивною формою, що забезпечує досягнення динамічної рівноваги в широкому соціальному контексті і дозволяє позбавитись неефективних соціальних структур, є соціальні цикли, в основі яких лежать ритмічні рухи: зародження порядку - руйнування порядку - відновлення порядку (В.Парето, В.Сорокін, О Шпенглер ).
В якості аксіоми приймемо постулат про те, що поява та розвиток християнства є складовою більш загального процесу спонтанної самоорганізації соціальної матерії, пов'язаного із певним структурним впорядкуванням соціальних взаємозв'язків, формуванням соціального порядку із хаосу.
Як відомо, будь-яке суспільство для забезпечення цілісності свого виживання передбачає консенсус, згоду між своїми структурними частинами, єднання всіх його членів. Римська імперія в період зародження християнства представляла собою строкату соціальну систему, яка силою зброї, примусу об'єднувала в своєму складі велику кількість народів із різноманітними соціокультурними особливостями, звичаями. Ця соціальна система на рубежі епох знаходилась в стані нестійкої рівноваги. Соціально -контролюючий потенціал владних структур, що опирався на апарат примусу, був недостатньо ефективним, оскільки не позбавляв суспільства небезпеки бунтів та дезінтеграції. За подібних умов в соціальній системі об'єктивно постає питання про необхідність підтримання достатнього рівня соціальної інтеграції і пошуку механізмів, що езпечують тримання гармонійних взаємовідносин між його частинами. То ж, и на окраїнах Римської імперії в лоні іудаїзму виникла нова секта, державна влада більш-енш терпимо віднеслась до цього факту.
Згідно із синергетичним підходом виникнення нового соціального порядку зумовлюється потребами зовнішнього середовища і пов'язано із локалізацією соціальних процесів у вузькій сфері, з тенденцією до розчленування, диференціації наявних соціальних елементів, їх взаємоспіввіднесеним розташуванням навколо енергетичного центру - носія нової інформації, ресурсів, інновацій.Процес самоструктурування християнства здійснювався на початку хаотично: були відсутні локальні структури, які б виконували функції центрів соціального порядку, християни жили незалежними одна від одної спільнотами, були відсутні чітко впорядковані теологічні норми, які б регулювали життя нової соціальної групи. Але вже в ІІІ-ІV сторіччі нашої ери процеси самоорганізації християнства зумовили появу стійких соціальних структур навколо ресурсних потенціалів: громади починають згуртовуватись навколо проповідників, розвиваються чіткі ієрархічні структури із розподілом владних повноважень (запровадження єпископського сану, кредо, канону тощо). Це значно зміцнило позиції християнства в теологічній боротьбі з іншими видами релігій та в боротьбі за виживання проти офіційної влади.
Римська імперія, яка вже знаходилася в стані занепаду, не здатна була протистояти християнському руху, який набував все більшої сили, в той же час, усвідомлювалась необхідність соціально-легітимізуючого важеля, здатного запобігти деструктивним процесам в суспільстві. Тому очевидно, що такі міркування були одним із вагомих аргументів на користь прийняття імператором Константином рішення щодо перетворення християнства із опозиційної в державну релігію.