“Михайло Грушевський та соціологія в Україні”
В своїх працях М.Грушевський доводить думку про те, що не Україна вийшла з Київської Русі, а навпаки Київська Русь стала першої і древнішою формною українського життя.У соціологічному розрізі М.Грушевський прагне з’ясувати питання про роль держави в історичному розвитку. Звертаючись до минулого від стверджує, що Київська держава виникла на своєму рідному грунті і не привнесено варягами, що український народ завжди прагнув до соціального і національного визволення, до створення української державності. У поглядах Михайла Грушевського про державу відбився вплив концепцій Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Сергія Подолинського, Михайла Павлика та ін. Але в концепцію суверенності держави Україна, яка будує відносини з іншими державами на рівноправних умовах, Михайлом Грушевським внесено і багато творчого. Автономно-федералістичні погляди Михайла Грушевського базувалися на твердому переконанні, що автономія України буде опиратися на чесну справедливу федерацію з Росією. Пізніше під напором подій Михайло Грушевський іде на проголошення суверенітету України.
Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому світової української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського відродження.
Михайло Грушевський — блискучий, неперевершений організатор наукового життя, голова Наукового товариства імені Шевченка, Українського наукового товариства, історичної секції Всеукраїнської Академії наук, керівник університетської та академічної кафедр, засновник львівської і київської наукових шкіл, які складають цілу епоху у вітчизняній історіографії.
Михайло Грушевський — видатний громадський і державний діяч, визнаний лідер національно-демократичної революції. Він належить до тих політиків, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя — самоствердженню свого народу.
М. Грушевський репрезентував зовсім новий, вищий щабель національно-суспільної думки. Зі старим народництвом його пов’язувала хіба що віра у доленосне призначення народу. Всі інші сторони світогляду М. Грушевського відчутно відрізнялися від класичних поглядів народників. Він був безпосереднім творцем нової політичної доби української історії.
М. Грушевський був органічним соборником. Він не лише став духовним батьком об’єднання Західної та Східної України в єдину державу, а й намагався зібрати докупи всі українські землі – Угорську Україну, Кубань, Новоросію, українську Бесарабію, Північне Полісся, Підляшшя, Холмщину. Важко розмежувати М. Грушевського-історика і М. Грушевського-політика. Це добре простежується на його ставленні до Холмщини.
Однією з провідних ліній концепції національного державотворення Михайла Грушевського виступає ідея соборності українських земель. Він наголошував: «Народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою».
Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обгрунтована ним ідея суверенності українського народу, або, як казав Михайло Сергійович, «право самому порядкувати на власній землі». Зрозуміло, стверджувати, що він завжди був радикальним самостійником, було б відступом від історичної правди. Проте не можна не бачити, що його автономістські і федералістські погляди пройшли суттєву еволюцію, визначалися конкретно-історичними обставинами. Про це свідчать, зокрема, такі промовисті документи, як Універсали Центральної Ради, де авторська участь Грушевського не тільки незаперечна, а й визначальна.Світоглядно Грушевський, як уже зазначалося, був онуком романтичної доби. Але за своїм науковим інструментарієм та методологією він був дитям позитивізму й німецького історицизму. Те, як широко й докладно опрацьовував Грушевський історичні джерела й документи, в сучасного дослідника викликає благоговійний трепет. Він бездоганно орієнтувався в першоджерелах, як і в усіх тогочасних працях у своїй галузі. Він був воістину на її передньому краї, широко послуговуючися здобутками таких суміжних наук, як археологія, антропологія та фольклористика, молодих на той час соціології та археографії, навіть палеонтології та геології. Немає сумніву, що грунтовність «Історії України-Руси» Грушевського викликала глибоку повагу серед колег-науковців, яким нелегко було заперечити її загальну концепцію — принаймні в рамках наукової дискусії, а не політиканства.
Іншою характерною рисою Грушевського-науковця є постійне нагадування читачевi про те, що в його тексті є фактом, а що — гіпотезою. Він ніколи не намагався обманути ані себе, ані своїх читачів. Наукова сумлінність Грушевського чудово поєднувалася з фаховою інтуїцією, з блискучим умінням відсіювати зерно від полови в численних і не завжди надійних історичних свідченнях.Становлення демократичної, правової Української держави також є одним з лейтмотивів ідейної спадщини Михайла Грушевського. Він показав, що еволюція людства, попри всі складнощі, має тенденцію до встановлення справедливого демократичного ладу. Влада у державі має належати особам, обраних народом на демократичних засадах, працювати для народу, спиратися на волю його більшості.