ПОСТРАДЯНСЬКІ ФОРМИ СУСПІЛЬНИХ ЗМІН
§2. Радянський цех
Ми живемо на руїнах радянського устрою i прямуємо до корпоративного ладу, що його комунiстичним уже нiяк не назвеш. Радянська людина вимирає у «непiдходящих» для цього умовах. Вiдтворити її наново навряд чи вдасться, так само як i вiдновити звичайний для неї (i такий, що створювали вiдповiдно до неї) соцiальний лад 1. Проте, щоб осягнути метаморфози корпоративних вiдносин нашого теперiшнього суспiльства, без побiжного опису основних рис комунiстичної дiлової кооперацiї не обiйтися. Надалi називатимемо її цеховою.
Свого часу iталiйська мiська комуна показала приклад полiтичної самоорганiзацiї особисто вiльних громадян, що постала iз професiйної кооперацiї. Як i в тi далекi часи, коли iснували мiста-комуни, за радянського комунiзму (навiть значно бiльшою мiрою) корпоративнi мiкрополiтики груп людей, якi на власний розсуд не розпоряджалися виробництвом, робилися основою всього суспiльного життя.
Комунiстичний цех являв собою корпорацiю найманцiв, чий рiвень споживання соцiальних благ залежав вiд ступеня близькостi до централiзованого розподiльника матерiальних цiнностей i послуг, що досягався передовсiм завдяки високому становищу в iнституцiональнiй iєрархiї. Вигiдна позицiя в структурi розподiлу давала можливiсть iндивiду (i його корпоративному оточенню) вдруге (тобто поза тих чи тих суспільних інститутів) перерозподiляти цiнностi. Робити кар’єру в радянському суспiльствi означало отримати ширшi можливостi для повторного корпоративного передiлу рiзноманiтних благ i ресурсiв. У зв’язку з цим за комунiзму основною темою мiкрополiтик завжди залишалася боротьба за ключ вiд «розподiльника», байдуже, йшлося про розповсюдження на пiдприємствi пiльгових путiвок до санаторiїв чи будинкiв вiдпочинку чи про надання пiдприємству позапланових асиґнувань. Тому офіційне життя, правила та норми леґального співіснування у свiдомостi її агентiв вiдсувалися на заднiй план. Талант, професiйнi якостi, квалiфiкацiя вiдiгравали другорядну роль порiвняно з мiкрополiтичною хваткою, умiнням «сходитися з людьми», зберiгаючи «особливий iнтерес» у будь-якiй ситуацiї. Це призводило до викривлення системи соцiальної мобiльностi. Суспiльство, по сутi, втрачало контроль над процесом професiйної компетентностi та етичними орiєнтацiями людей, що потрапляли на тi чи тi сходинки суспiльної iєрархiї. Формувався режим, за якого соцiальний успiх визначався насамперед корпоративною порукою.
Протягом радянської iсторiї комунiстичнi iнститути як могли боролися з руйнiвними для держави стихiями корпоративної мiкрофiзики влади, але в цiлому без успiху. Анi система контролю та економiчних заохочень, анi жорстка iдеологiчна обробка не мали стабiльних результатiв. Корпоративний устрiй реаґував на нову полiтику iнститутiв, пристосовувався до неї i надалi жив за своїми приписами. З роками споживацька цiннiсна орiєнтацiя стає домiнантою в корпоративному життi на всiх соцiальних поверхах. Нагляд над корпоративними мiкрополiтиками, над тим, як колективи виконують свої функцiональні обов’язки, був неодмінним обов’язком КПРС, проте саме цi структури врешті-решт перетворюються на основне джерело повторного перерозподiлу.З цього погляду суспільно-політична практика Української РСР становить класичний приклад розвитку радянської цехової структури. В Україні виразно простежувалась тенденція до корпоративного сепаратизму, що засвідчила діяльність Петра Шелеста, автора книжки «Україна наша, радянська», що з’явилася на початку 70‑х років. Ця книжка фактично утверджувала ідеал республіканських номенклатур — контролювати «ключ від розподільника». Вона вартувала авторові посади першого секретаря, у чому виявилася перемога «цеху» над «суспільством», перемога панівної корпорації — ЦК КПРС над корпорацією реґіонального масштабу. Проте й надалі радянський цех в Україні продовжує існувати під впливом суперечності між відцентровим інтересом й реґламентом партноменклатурної корпорації. Красномовним символом цієї двозначності став вислів у дусі апаратного жарґону стосовно реґіонально-корпоративної фортеці Володимира Щербицького: «В Україні дуже сильна партійна організація»).
В історії радянського цеху даний період становить певну віху й по-своєму знаменує кризу загальносоюзної партноменклатурної корпорації.
За сталiнських часiв держава за допомогою репресiй намагалася змусити людей працювати, що викликало ґрандiозний за масштабами приступ соцiальної аґресії, поставивши на грань катастрофи всю систему офіційних інституцій. Влада постiйно застосовувала iдеологiчний пресинґ, на що корпорацiї вiдповiдали iдеологiчним саботажем, перетворюючи аґресивнi дискурси на формальнi ритуали лояльностi до iдеологiчних iнститутiв. А в 70-тi роки вiра в комунiстичнi iдеали на рiвнi масової свiдомостi уже ототожнювалася з наївністю або легким психiчним розладом.
До 80-х рокiв цей modus vivendi нарештi збiгся iз дискурсом влади. Суспiльство робилося внутрiшньо некерованим, незважаючи на те, що будь-яких значних соцiальних протестiв не спостерiгалося. «Перебудова» почалася саме тодi, коли на кiн вийшло четверте «селекцiйне» поколiння радянських людей, воно забезпечувало виживання корпорацiй за рахунок досконалого володiння ритуалом лояльностi. М.Фуко належить влучна думка, згiдно з якою плебсу як соцiального iнституту не iснує, але в суспiльствi, в його суспiльних групах, в самому iндивiдi неодмiнно є тiньова плебейська сторона — енерґiя спротиву, намагання ухилитися вiд обов’язкiв перед владою. «Це плебейство бачить себе не поза полем владних вiдносин, а на його межi, являє собою виворiт i рикошет практики владування; це означає, що будь-якi заходи уряду наштовхуються на спротив. Тим самим умотивовується нове розширення сфери панування» 2. В останнє десятилiття iснування СРСР плебейство iз соцiально-полiтичного затiнку перемiстилося ближче до осередків влади, поступово паралiзуючи нервовi центри суспiльного органiзму i, зрештою, породжуючи новий стиль корпоративних взаємодiй.