Життя і діяльність Івана Франка

Історія українського літературного і духовного розвитку була віддавна улюбленим предметом його досліджень. Насамперед ним був найвидатніший і найбільш оригінальний поет України Тарас Шевченко, постать і поетична спадщина якого прикували мою увагу. З 1881 р. він опублікував або написав такі праці, що стосуються цього поета: аналіз його творів “Гайдамаки”, “Кавказ”, “Сон”, “Тополя”, “Перебендя”, пітім загальну характеристику його життя і творчості (українською і польською мовами). Запропонований і обгрунтований Івано-Франком поділ творчості Шевченка па чотири періоди прийняв професор Огоновський у своєму новому виданні “Кобзаря”. Більші або менші статті, матеріали та критичні замітки написав також до біографій таких українських письменників: Федьковича (аналіз поданих ним суперечливих відомостей про його молодість), Свидницького, Руданського, Мордовцева,. Скоморовського, Могильницького і Шухевича. Іван Франко працював також грунтовно і над давньою українською літературою, особливо з середини XVI ст. Йому вдалося знайти невідомі досі рукописні матеріали з історії цієї літератури з XVI, XVII і XVIII століть: збірку творів Івана Вишенського, релігійну драму “Dialogus de passione Domini” з середини XVI ст., багато рукописних збірок легенд і апокрифів, духовних і світських пісень і т. ін. Так виникли його дослідження і повідомлення про нові матеріали для вивчення Івана Вишенського, про деякі українські апокрифи, про львівського епіскопа Йосифа Шумлянського і його книгу “Метрика” та інші, що були написані переважно російською мовою і опубліковані під псевдонімом “Мирон” в “Киевской старине”. Вншенському він присвятив також докладну спеціальну працю, у якій спершу детально проаналізував усі його твори, а зібрані при цьому дані намагався використати для створення науково обгрунтованої біографії цього письменника. Цю неопубліковану досі роботу, написану українською мовою, дозволю собі пред'явити Світлій Колегії Професорів.

Написавши в 1888 р. для варшавського тижневика “Cłos” кілька нарисів про українську літературу XVIII ст., Іван Франко почав працювати над цією майже недослідженою дотепер епохою галицько-українського духовного розвитку, про яку Огоновський, наприклад, у своїй “Історії літератури” зовсім не згадує. Особливо займався він “Богогласником” (збірник давніх і новіших релігійних пісень), що вийшов у 1790 р. Але, незважаючи на зібраний ним значний матеріал, він був змушений перервати цю роботу через брак допоміжних наукових засобів. Лише одна глава цього дослідження — про релігійні коляди — була опублікована уривками в “Ділі”. Свої погляди на найважливіші фактори українського літературного розвитку до початку XIX ст. він виклав стисло у лекції, яку прочитав в червні 1892 р. в історичному товаристві у Львові і яка згодом була надрукована під заголовком ”Charakterystyka literatury ruskiej w XVI-XVIII w.” в органі цього товариства, що виходив під назвою”Kwartalnik historyczny”.З ранньої молодості Іван Фрвнко займався також етнографією і фольклористикою. Ще в гімназії записав з уст народу сотні народних пісень, казок, прислів'їв і т. п. Досить багатий лексикографічний матеріал віддав він в розпорядження спочатку п. Верхратському для його “Початків до у.іоження номенклатури”', а також для його праці “Знадоби”, пізніше професорові Огоновському для його “Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache” і врешті п. Желеховському для його українсько-німецького словника. Сам він опублікував з цього лише збірку “Дитяча мова” (“Світ”). В тому самому журналі надрукував також кілька пісень останнього часу, наприклад, про картоплю, про бориславські нафтопромисли, з його культурно-історичними коментарями. У варшавському “Dodaktu do Przeglądu tygodniowego” він опублікував дослідження про залишки примітивних поглядів в українських народних загадках. В українській “Зорі” надруковано працю “Жіноча неволя в галицько-українських народних піснях”. У “Zbior wiadomości do antropologii krajwej”, т.12, який видає Краківська Академія, з'явилась складена ним разом з п. Ольгою Рошкевич і опрацьована Іваном Франком збірка весільних пісень та обрядів. У тому ж виданні кала вийти також і його збірка галицько-украінських прислів'їв, але через смерть професора Коперницького нічого не вийшло. Його збірка галицько-українських прислів'їв, для якої він використав весь доступний йому опублікований і рукописний матеріал і до якої додав майже ще раз стільки власних записів, тепер охоплює близько 15000 прислів'їв, порівнянь, образних висловлювань, каламбурів, жартівливих виразів, прокльонів, благословень, пародійованих молитов, церковних співів і т. ін. Причому здебільшого збережено діалектні особливості у вимові і позначено місцевість, де зроблено запис.

Влітку 1887 р. він працював секретарем і кореспондентом етнографічної виставки, організованої п. В. Федоровичем у Тернополі на честь його цісарської Величності наслідника трону Рудольфа, і яку він також описав. Ще перед тим він видав один том етнографічних і літературних праць померлого недавно українського письменника Володимира Навроцького. В “Киевекой старине” опублікував записані його дружиною в Нагуєвичах народні перекази про спалювання там у 1831 р. уявних упирів. У “Kurier-i Lwowski-m” надрукував, серед іншого, цикл статей про галицьке краєзнавство (“Krajoznawstwo galicyjskie”), про українські килими (“Kilimki ruskie”), про писанки (“Pisanki”) та інше.

Під впливом професора М. Драгоманова, якому він дуже вдячний за підтримку в своїх наукових устремліннях, він займався новітнім порівняльним літературознавством і фольклористикою, наполегливо читав твори Бенфея, Лібрехта і особливо Веселовського, Драгоманова та інших, що прокладали нові шляхи. Дві його праці цього ж напрямку, що були опубліковані в польському фаховому журналі “Wisła”, дозволив собі також додати.

Можна зазначити, що про його художні — як прозові так і поетичні твори, з яких багато перекладено на польську мову, а деякі також на російську, чеську і німецьку, докладно говорить професор Огоновський у своїй українській “Історії літератури” (“Зоря”, 1891 і 1892, а також в окремому виданні).